Дюк гмикнув:
— Джубале, ви ж не вірите у всю цю маячню про привидів, правда? О, я знаю, що не вірите. Це просто канібалізм, вкупі із найгіршими забобонами.
— Що ж, зараз я б такого не сказав. Я визнаю, що, на мою думку, цих марсіанських Старійшин трохи важче сприйняти на віру, — але Майк говорить про них так само буквально, як ми — про минулу середу. І наостанок: Дюку, до якої церкви ти належиш?
Дюк відповів; Джубал кивнув і продовжив:
— Я так і думав; у Канзасі більшість належать до твоєї чи до іншої церкви, і вони до такої міри подібні між собою, що потрібно уважно оглянути вивіску, щоб побачити різницю. Скажи мені, як ти почувався, коли брав участь у символічному канібалізмі, який відіграє першочергову роль у ритуалах твоєї церкви?
Дюк витріщився на нього.
— Що, чорт забирай, ви маєте на увазі?
Джубал замислено примружився:
— Чи ти був узагалі прихожанином церкви? Чи тебе дитиною просто відправили у недільну школу?
— Що? Та я точно прихожанин. Вся моя родина. Я досі... Навіть якщо я рідко туди ходжу.
— Я подумав — неможливо, щоб ти цього не знав. Проте, очевидно, ти знаєш, про що я говорю, — особливо якщо зосередишся і подумаєш.
Несподівано Джубал підвівся.
— Але я не належу до твоєї церкви, — як і до Майкової, — тож не збираюся сперечатися про невловну різницю між однією формою ритуального канібалізму та другою. Дюку, в мене термінова робота; я більше не можу витрачати час, намагаючись вибити з тебе зайві упередження. Ти йдеш? Якщо так — то я думаю, що мені краще супроводжувати тебе, щоб переконатись у твоїй безпеці. Чи ти хочеш залишитися? Залишайся та поводь себе як слід. Я маю на увазі — їж за одним столом разом з усіма нами, канібалами.
Дюк гмикнув.
— Вважайте, що я залишаюся.
— Вирішуй сам. Тому що з цього моменту й надалі я вмиваю руки і знімаю з себе будь-яку відповідальність за твою безпеку. Ти бачив ті плівки і знаєш достатньо, щоб вдарити капелюхом об землю; ти зрозумів, що ця людина, марсіанин, який живе з нами, може бути непередбачуваним та небезпечним.
Дюк кивнув.
— Я зрозумів. Я не такий тупий, як ви думаєте, Джубале. Та я все одно не дозволю Майку вижити мене з цього місця.
І додав:
— Ви кажете, що він небезпечний... І я сам бачив, до якої міри, якщо злякається. Однак я не збираюся лякати його. А дещиця ризику мені завжди подобалась, хоча це й цілковита дурість.
— Гм... Чорт, я досі вважаю, що ти недооцінюєш його, Дюку. Поглянь сюди. Якщо ти справді відчуєш до нього приязнь, то краще, що ти можеш зробити, — це запропонувати йому склянку води. Розділи з ним воду. Зрозумів? Стань його водним братом.
— Гм... Я подумаю про це.
— Але, Дюку, якщо ти це зробиш — тоді не обманюй його. Якщо Майк прийме твою пропозицію водного братерства, він почне ставитись до тебе надзвичайно серйозно. Він цілковито довіриться тобі — не має значення, у чому саме. Тож не роби цього, якщо тільки справді не захочеш повірити йому та захищати його. Причому незалежно від того, як саме йтимуть справи. Або все, або нічого.
— Я зрозумів. Тому й сказав, що подумаю.
— Добре. Але не думай надто довго... Бо я бачу, що ситуація погіршиться, причому вже дуже скоро.
Розділ 14
Згідно з записами у щоденнику Лемюеля Гуллівера, викладеними у його "Мандрах до деяких віддалених країн світу", у віддалених землях Лапути жодна важлива особа не слухала і не говорила без допомоги прислужника, якого лапутською називали "клайменоле", чи, у грубому перекладі англійською, "ляскальником". Усі його обов'язки полягали у тому, щоб ляскати свого хазяїна по вустах та вухах висушеним міхуром кожного разу, коли, на думку прислужника, його господар повинен був щось сказати чи почути.
Без схвалення ляскальника неможливо було привернути увагу жодного високопоставленого лапутянина.
Земляни здебільшого вважають щоденник Гуллівера збіркою побрехеньок, вигаданих похмурим священиком. Може, воно й так, — але, без сумніву, за наших днів система "ляскальників" широко розповсюдилась по планеті Земля. І, схоже, вона так давно поширювалася, удосконалювалася та примножувалася, що навіть лапутяни не впізнали б тепер у ній нічого, окрім ідеї.
Раніше, у простіші часи, головний обов'язок будь-якого земного правителя полягав в особистому прийомі громадян, тож навіть найсмиренніший з них міг постати перед ним і без жодних посередників вимагати розгляду своєї справи. Залишки цього примітивного суверенітету зберігалися на Землі ще довго після того, як королів поменшало і влада їхня ослабла. Кожен англієць тривалий час мав право увійти до спальні своєї королеви — хоча про це було відомо небагатьом і ніхто ним не користувався. Успішні політичні керівники у деяких містах аж до XX століття зберігали суди відкритими, розчиняли навстіж двері своїх кабінетів і вислуховували кожного робітника чи волоцюгу, які до них приходили.
Сам закон так і не скасували: його зберегли у статтях I-й та ІХ-й "Поправок до Конституції Сполучених Штатів Америки", внаслідок чого він був умовним для більшості людей — навіть попри те, що основний документ майже витіснили фактичні норми Статей Світової Федерації.
Проте у той час, коли "Чемпіон", корабель Федерації, повернувся з Марса на Землю, "система ляскальників" розвивалася вже більше століття, тому стала надзвичайно заплутаною, адже включала значну кількість працівників, яких наймали лише задля виконання її ритуалів. Важливість публічної особи вимірювалася кількістю шарів ляскальників, що відмежовували її від зустрічей з плебейськими низами. Тепер їх вже не називали "ляскальниками": їх знали як виконавчих помічників, особистих секретарів, секретарів особистих секретарів, прес-секретарів, секретарів у приймальні, клерків для призначання зустрічей і так далі. Насправді ж назва могла бути якою завгодно; з наймогутнішими її взагалі могло й не бути; але всі вони за призначенням визначалися як "ляскальники": кожен з них мав довільне чи конкатенативне право вето на спроби зовнішнього світу зв'язатися з Великою Людиною — умовним господарем ляскальника.
Ця павутина службовців-посередників оточувала кожну VIP-персону і, природно, сприяла збільшенню неофіційного класу тих, хто повинен був ляскати Велику Людину по вуху без дозволу офіційних ляскальників. Робили вони це зазвичай під час громадських або псевдогромадських подій. Найуспішніше їм це вдавалося завдяки привілейованому доступу до запасного виходу чи до не внесеного у реєстр номеру телефону. Ці неофіційні ляскальники зазвичай не мали формальної назви, адже їх називали по-різному: "компаньйон з гольфу", "кухонна шафа"[29], "лобіст", "старший державний діяч", "п'ятивідсотковик"[30] і тому подібне. Відколи ледь не всесвітньо було визнано, що така непроникна система необхідна як запобіжний клапан, вони існували у благодатному симбіозі з офіційними барикадами ляскальників.