Окрім того, освітлення було скромним.
Проте п'яниці не могли виграти двадцять доларів у будь-якому разі. Заява місіс Пі була значно голосніша за долар. Разом зі своїм покійним чоловіком вона впродовж багатьох років володіла татуювальним салоном у Сан-Педро; коли клієнтів було мало, вони прикрашали одне одного — врешті решт, з мінімальними незручностями для неї. Коли від її шиї і донизу не залишилося жодного вільного місця, щоб продовжити, цей мистецький твір був повністю закінчений. Вона дуже пишалася як тим, що була найбільш татуйованою жінкою у світі, так і тим, що автором тату був найвизначніший світовий митець, яким вона скромно вважала свого покійного чоловіка, — вже не кажучи про гордість від того факту, що кожен зароблений нею долар вона заробила чесно.
Вона спілкувалася з аферистами та грішниками й не сторонилася їх. Проте її власна чесність була недоторканною. Їх з чоловіком навернув сам Фостер, і вона підтримувала своє членство у Сан-Педро, а також відвідувала служби у найближчому філіалі Церкви Нового Одкровення незалежно від того, де була.
Патриція Пайвонскі з радістю би обійшлася без захисту Солоденької булочки під час виступу не лише для того, щоб довести свою чесність (яка не потребувала доказів, оскільки вона знала, що це правда), а й тому, що була переконана, вона була кращим полотном релігійного мистецтва, ніж будь-які стіни чи стелі Ватикану. Коли вони з Джорджем побачили світло, на тілі Патриції недоторканними залишилося тільки три квадратні дюйми; перед тим як він помер, вони зобразили на них повну ілюстровану історію життя Фостера — від ясел з янголами поблизу до Дня слави, коли він посів призначене йому місце серед архангелів.
На жаль (адже це могло перетворити багатьох грішників на шукачів світла), більшість фрагментів цієї священної історії слід було прикривати, а обсяг залежав від місцевих шерифів. Проте вона могла показати її на закритих зустрічах Щастя у місцевих церквах, куди ходила, якщо пастор цього хотів, — що зазвичай і траплялося.
І, хоча це завжди додавало Щастя, врятованим це було не потрібно; Патриція радше рятувала б грішників. Вона не могла проповідувати, не могла співати і ніколи не говорила божественною мовою — проте сама вона була живим свідченням світла.
У наступній серії вистав "десять в одній" вона виступала майже останньою, якраз перед фокусником; це дало їй час прибрати свої непродані фотографії (четвертак за чорно-білу, п'ятдесят за кольорову, набір фотокарток у запечатаному конверті за п'ять доларів, котрий продавався лише тим, хто мав друковане посвідчення доктора медицини, психолога, соціолога чи когось подібного, хто володів спеціальністю, не доступною загальній публіці. І тут виявлялася чесність Патриції: вона ніколи не продавала такий конверт — навіть за десять доларів, — якщо їй не показували посвідчення чи хоча б візитки: ніяких брудних грошей, доки її діти не закінчать школу!), та йшла за відкидну завісу — щоб підготуватися самій та підготувати своїх змій до виступу.
Фокусник доктор Аполло виступав на останній платформі — найближчій до відкидного полотна біля входу. Він почав з того, що роздав своїм глядачам десяток блискучих сталевих кілець — кожне розміром з тарілку; він спонукав їх пересвідчитися на власні очі, що кожне кільце цілісне та гладеньке. Потім він склав їх так, щоб кільця накладалися одне на одне. Доктор Аполло пройшовся вздовж платформи дістав паличку і торкнувся нею до кожного перекриття — й цільні сталеві кільця вже утворювали ланцюжок.
По-буденному поклавши паличку у повітрі, він закотив рукава, взяв у помічниці миску яєць і почав жонглювати десь приблизно десятком з них. На жонглювання не дуже звертали увагу — більшість поглядів були прикуті до його асистентки. Вона була гарним прикладом того, як можна виглядати сучасно і функціонально, — хоча на ній було значно більше одягу, ніж на юних леді з шоу-програми, тим не менше складалося враження, що у неї взагалі немає татуювань.
Ледь помітний інтерес з'явився, коли з шести яєць залишилося п'ять, потім чотири... три, два, — аж поки нарешті доктор Аполло підкинув у повітря останнє яйце, із все ще закоченими рукавами та спантеличеним виразом обличчя.
Врешті-решт він сказав:
— З кожним роком яєць стає все менше і менше, — і підкинув ті, що залишилися, над головами найближчих до сцени глядачів у тих, хто стояв в останніх рядах натовпу. — Ловіть!
Він розвернувся і, здавалося, не помітив, що яйця так і не долетіли до цілі.
Доктор Аполло показав кілька інших трюків із тим самим трохи спантеличеним виразом обличчя та байдужим бурмотінням. Тепер він покликав до сцени маленького хлопчика.
— Синку, я можу сказати, про що ти думаєш. Ти думаєш, що я не справжній чарівник. І маєш рацію! І отримуєш один долар, — він поклав йому на долоню банкноту. Вона зникла.
Здавалося, фокусник засмутився:
— Впустив? Що ж, тримай ще одну, — друга купюра зникла.
— От лишенько! Що ж, я мушу дати тобі ще один шанс. Скористайся обома руками. Тримаєш? Добре! Але краще швиденько йди звідси — у будь-якому разі тобі вже час у ліжко.
Малюк кинувся з грошима геть, а фокусник повернувся і знову здавався збитим з пантелику.
— Мадам Мерлін, що нам слід робити зараз?
Гарненька асистентка підійшла до нього, нахилилася й прошепотіла йому щось на вухо. Він похитав головою.
— Ні, не перед усіма цими людьми.
Вона знову зашепотіла; здавалося, сказане його засмутило.
— Вибачте, друзі, але мадам Мерлін наполягає на тому, що хоче лягти у ліжко. Чи знайдеться тут джентльмен, який зможе їй допомогти?
Він глянув на натиск добровольців.
— О, лише ви двоє. Чи хтось із вас, джентльмени, служив у армії?
Добровольців все ще було більше, ніж достатньо; доктор Аполло обрав двох із них і сказав:
— Під краєм платформи є армійське ліжко; просто підійміть завісу. А тепер чи не можете ви поставити його ось тут, на сцені? Мадам Мерлін, поверніться сюди, будь ласка.
Поки двоє чоловіків встановлювали ліжко, доктор Аполло зробив кілька рухів у повітрі своїй асистентці.
— Спи... Спи... Зараз ти спиш. Друзі, вона у глибокому трансі. Чи не будете ви такі ласкаві, джентльмени, які поставили ліжко, тепер покласти її на нього? Один може взяти її за голову, а інший за ноги. А зараз обережніше! — і застиглу, як труп, дівчину перенесли на ліжко. — Дякую, джентльмени. Проте нам не слід залишати її неприкритою, — хіба не так? Десь там є простирадло. О, ось воно, — фокусник потягнувся, знову взяв паличку там, де її залишив, і вказав на стіл, заставлений реквізитом у кінці сцени; простирадло саме собою піднялося й підлетіло до нього. — Просто розстелить його над нею. Вкрийте і голову теж; леді не повинна лишатися відкритою поглядам глядачів, коли спить. Дякую. Тепер просто зійдіть зі сцени. Добре! Мадам Мерлін... Ви Мене чуєте?