— А де леді?
— Леді? — молодий чоловік струсив пісок зі свого волосся.— Важко сказати, Сибілло. Вона може бути у будь-якому з тисячі місць. У перукарні. Підфарбовує волосся у рудий колір. Чи робить іграшки для бідних дітей у своїй кімнаті.— Він ліг ниць, стиснув руки в кулаки, поставив їх один на одного і поклав на них підборіддя — Запитай щось інше, Сибілло,— сказав він.— Гарненький у тебе купальник. Найбільше у світі люблю блакитні купальнички.
Сибілла подивилась на нього, потім на свій випнутий живіт.
— Він жовтий,— сказала вона.— Він жовтий.
— Справді? Підійди-но ближче.
Сибілла зробила крок уперед.
Джером Девід СЕЛІНДЖЕР
— Цілком правильно. Що я за дурень!
— Ідеш купатися? — повторила Сибілла.
— Я саме серйозно обдумую це. У мене повно думок, Сибілло, май це на увазі.
Дівчинка штовхнула гумовий матрац[7], що молодий чоловік іноді використовував як подушку.
— Треба більше повітря,— сказала вона.
— Твоя правда. Його треба надути, причому сильніше, ніж я збирався.— Він прибрав кулаки і поклав підборіддя на пісок.— Сибілло,— сказав він,— ти дуже гарненька. Мені приємно тебе бачити. Розкажи про себе.— Він протягнув руки й обхопив її за обидві щиколотки.— Я Козеріг,— сказав він,— а ти хто?
— Шерон Ліпшуц казала, що ти дозволяв їй сидіти за піаніно поруч з тобою,— промовила Сибілла.
— Шерон Ліпшуц таке сказала?
Сибілла енергійно кивнула.
Він відпустив її щиколотки, схрестив руки і притис обличчя до правого ліктя.
— Добре,— сказав він,— розповім, як це сталось, Сибілло. Я сидів там і грав. Тебе ніде не було видно. А Шерон Ліпшуц підійшла та сіла поряд зі мною. Не спихати ж мені її?
— Спихнути.
— Та ні. Ні. На таке я не здатен,— сказав молодий чоловік.— Я скажу тобі, що я тоді зробив.
— Що?
— Я вдавав, ніби то була ти.
Сибілла відразу нахилилась і стала копати пісок.
— Ходімо купатись,— сказала вона.
— Добре,— сказав молодий чоловік.— Думаю, це я зможу зробити.
— Наступного разу щоб зіпхнув її,— сказала Сибілла.
— Кого зіпхнув?
— Шерон Ліпшуц.
— А, Шерон Ліпшуц,— сказав молодий чоловік.— Що змусило тебе згадати про неї? Суміш пам'яті й бажання[8].— Він рвучко став на ноги. Подивився на океан.— Сибілло,— сказав він,— сказати тобі, що ми зараз зробим? Спробуємо спіймати рибку-бананку[9].
— Кого?
— Рибку-бананку,— сказав він і розстібнув пояс свого халата. Потім зняв його. Плечі молодого чоловіка були бліді й вузькі, а плавки яскраво-сині. Він згорнув свій халат спочатку уздовж, а потім упоперек, утричі. Розгорнув рушник, яким накривав очі, розстелив його на піску і поклав на нього свій халат. Нахилився, підняв матрац і взяв його під праву руку.
Пара вирушила до води.
— Ти вже, мабуть, бачила рибок-бананок? — запитав молодий чоловік.
Сибілла похитала головою.
— Не бачила? Де ж ти живеш, у такому разі?
— Не знаю,— сказала Сибілла.
— Ти знаєш. Ти повинна знати. Шерон Ліпшуц знає, де вона живе, а їй же лише три з половиною.
Сибілла перестала йти і висмикнула від нього свою руку. Вона підняла звичайну пляжну мушлю і стала розглядати її з підкресленим інтересом. Потім викинула.
— Вірлі-Вуд, Коннектикут,— сказала вона і пішла далі, випнувши живіт.
— Вірлі-Вуд, Коннектикут,— повторив молодий чоловік.— Чи це, часом, не десь поблизу від Вірлі-Вуда у Коннектикуті?
Сибілла глянула на нього.
— Я там живу,— сказала вона нетерпляче.— Я живу у Вірлі-Вуд, Коннектикут.
Вона відбігла на кілька кроків від нього, підняла ліву ногу рукою та кілька разів підстрибнула на одній нозі.
— Ти не уявляєш, як чітко ти все пояснила,— сказав молодий чоловік.
Сибілла відпустила свою ногу.
— Ти читав "Негреня Самбо"?[10] — запитала вона.
— Дивно, шо ти мене спитала,— сказав він,— я саме вчора ввечері його дочитав.— Він нахилився і знову взяв Сибіллу за руку.— І що ти про нього думаєш?
— Чи бігали тигри навколо того дерева?
— Так. Мені здалось, що вони ніколи не зупиняться. Ще ніколи не бачив так багато тигрів.
— Їх же було тільки шість,— сказала Сибілла.
— Тільки шість! — мовив молодий чоловік.— Ти справді сказала тільки?
— Ти любиш віск? — запитала Сибілла.
— Що я люблю? — перепитав молодий чоловік.
— Віск.
— Дуже люблю. А ти?
Сибілла кивнула.
— Ти любиш оливи? — запитала вона.
— Оливи? Так. Оливи та віск. Без них нікуди не потикаюсь.
— Ти любиш Шерон Ліпшуц?
— Так. Так, люблю,— сказав молодий чоловік.— Що мені особливо у ній подобається, то це те, шо вона ніколи не знущається над песиками у холі готелю. Наприклад, над маленьким бульдогом тієї леді з Канади. Ти, можливо, не повіриш у це, але деяким дівчаткам подобається штурхати того песика надувними паличками. А Шерон цього не робить. Нікого не ображає. Через це вона так дуже мені подобається.
Сибілла мовчала.
— Я люблю жувати свічки,— сказала вона нарешті.
— А хто не любить? — сказав молодий чоловік, ступаючи у воду.— О, вона ж холодна.— Він опустив гумовий матрац на воду.— Ні, зачекай хвилинку, Сибілло. Зачекай, доки ми трохи пройдемо.
Вони брели, доки вода дійшла до пояса Сибілли. Тоді молодий чоловік підняв її і поклав на матрац долілиць.
— А ти що, не носиш купальної шапочки чи чогось такого? — запитав він.
— Не відпускай мене,— наказала Сибілла.— Тримай же мене!
— Міс Карпентер, не треба. Я свою справу знаю, — сказав молодий чоловік.
— А ти краще дивись, не пропусти рибку-бананку. Це прекрасний день для рибки-бананки.
— Не бачу,— сказала Сибілла.
— Не дивно. Це дуже своєрідні рибки.— Він штовхав пліт-матрац. Вода вже майже дійшла до його грудей.— У них дуже трагічне життя,— сказав він.
— Знаєш, що вони роблять, Сибілло?
Вона похитала головою.
— Розумієш, вони запливають до печери, де повно бананів. Вони виглядають як звичайні рибки, коли запливають. Але коли опиняться там, то поводяться як свині. Так от, я знав одну рибку-бананку, що запливла до бананової печери і з'їла аж сімдесят вісім бананів.— Він підштовхнув пліт з пасажиром ще далі у море.— Зрозуміло, що після того, як вони стільки з'їдять, вони вже не можуть вибратись із печери. Не пролазять крізь вхід.
— Далі не треба,— сказала Сибілла.— І що з ними?
— З ким?
— З рибками-бананками.
— А, ти маєш на увазі, що з ними після того, як вони нажеруться бананів і не можуть вибратись з бананової печери?