— Уся, мамо, повністю.
— Це жахливо.
— Переживу.
— Скажи мені, ти говорила з тим психіатром?
— Так, майже,— сказала дівчина.
— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з ним?
— У Океанській кімнаті, грав на піаніно. Він грав на піаніно обидва вечори, що ми тут.
— Добре. То що той сказав?
— Та, небагато. Заговорив до мене перший. Я сиділа біля нього у "Бінго" минулого вечора, і він запитав мене, чи то не мій чоловік грає на піаніно у сусідній кімнаті. Я сказала, що так, то мій чоловік, і тоді він запитав, чи Сеймур не хворий, чи щось таке. Тоді я сказала...
— Чому він це запитав?
— Я не знаю, мамо. Мабуть, тому, що він блідий і все таке,— сказала дівчина.— У будь-якому разі після "Бінго" вони з дружиною запросили мене випити. І я пішла з ними. Його дружина жахлива. Ти пам'ятаєш те бридке вечірнє плаття, що ми бачили у вітрині "Бонвіта"[4]? Ти ще сказала, що для такого плаття потрібна тоненька, тоненька...
— Зелене?
— Воно було на ній. З її стегнами! Вона запитувала мене, чи Сеймур не родич Сюзанни Ґласс, тієї, що має магазин жіночих капелюшків на Медісон-авеню[5].
— То що ж він сказав? Психіатр.
— Та, майже нічого, правду кажучи. Ми ж були у барі і все таке. Там був жахливий галас.
— Так, але ти сказала... сказала йому, що він намагався зробити з бабусиним кріслом?
— Ні, мамо. Я особливо не вдавалась у деталі,— сказала дівчина.— Я, мабуть, ще зможу поговорити з ним. Він сидить у барі цілий день.
— Чи не казав він, що думає, що Сеймур може вчинити щось... ну, ти знаєш... щось дивне? Зробити щось тобі!
— Зовсім ні,— сказала дівчина.— Він повинен мати більше фактів, мамо. Він має знати про дитинство і таке інше. Я ж кажу тобі, ми майже не говорили, там був такий галас.
— Добре. Як твій блакитний жакет?
— Нормально. Довелось вийняти підкладку з-під плеч.
— Який там одяг носять цього року?
— Жахливий. Ні на що не схоже. Усюди одні блискітки,— сказала дівчина.
— Як твій номер?
— Добре. Майже добре, правду кажучи. Ми не змогли дістати ту кімнату, що займали перед війною,— сказала дівчина — Люди просто жахливі цього року. Ти б бачила, хто сидить поряд з нами у столовій. За сусіднім столиком. Виглядають, немов приїхали на вантажівці.
— Зрозуміло, тепер усюди так. Як твоя спідничка?
— Задовга. Я казала тобі, що вона надто довга.
— Мюріель, я лише хочу ще раз запитати — у тебе все гаразд?
— Так, мамо,— сказала Мюріель.— У дев'яностий раз тобі кажу.
— І ти не хочеш додому?
— Ні, мамо.
— Твій батько казав минулого вечора, що він був би дуже радий оплатити тобі поїздку куди завгодно, щоб ти добре подумала. Ти можеш узяти путівку на чарівну подорож. Ми обоє думали...
— Ні, дякую,— сказала дівчина і розправила ноги.— Мамо, цей дзвінок коштує...
— Коли я думаю, що ти прочекала цього хлопця всю війну... Я маю на увазі, коли я думаю про всіх цих дурних молоденьких дружин, що...
— Мамо,— сказала дівчина,— давай закруглятись. Сеймур може прийти у будь-яку хвилину.
— А де він?
— На пляжі.
— На пляжі? Сам? А він нормально поводить себе на пляжі?
— Мамо,— мовила дівчина,— ти говориш про нього, немов він якийсь шалений маніяк...
— Я не кажу нічого такого.
— Але твої слова звучать так. Все, що він робить,— просто лежить там. У своєму купальному халаті.
— Він не знімає халат? Чому?
— Я не знаю. Мабуть, тому, що він блідий.
— Боже мій, йому потрібне сонце. Ти не можеш його змусити?
— Ти знаєш Сеймура,— сказала дівчина і знову схрестила ноги.— Він каже, що не хоче, щоб купа дурнів витріщалась на його татуювання.
— У нього не було ніяких татуювань! Чи йому зробили якісь у армії?
— Ні, мамо. Ні, люба,— сказала дівчина і встала.— Слухай, я, можливо, зателефоную тобі завтра.
— Мюріель, послухай мене.
— Так, мамо,— сказала дівчина і переступила на іншу ногу.
— Дзвони мені відразу, якщо він зробить чи скаже щось дивне — ти розумієш, про що я. Ти мене чуєш?
— Мамо, я не боюсь Сеймура.
— Мюріель, я хочу, щоб ти мені пообіцяла.
— Добре, я обіцяю. До побачення, мамо,— сказала дівчина.— Передай татку, що я його люблю.— Вона поклала трубку.
— Це море зі скла, цей морзскла, цеймор клас[6],— промовляла Сибілла Карпентер, що мешкала в готелі з матір'ю.— Де мій цеймор клас?
— Кицюню, перестань базікати. Це доводить мамусю до божевілля. Не пручайся, будь ласка.
Місіс Карпентер натирала кремом для засмаги плечі Сибілли та худенькі, схожі на крильця, лопатки на спині. Дівчинка ненадійно сиділа на великому надувному м'ячі і дивилась на океан. На ній був жовтий, як канарка, купальний костюм — трусики та ліфчик. Останній їй навряд чи буде потрібен ще дев'ять-десять років.
— Звичайний шовковий носовичок, це можна побачити зблизька,— сказала жінка у шезлонгу поряд з місіс Карпентер.— Хотіла б я знати, як їй вдалось так його зав'язати. Справді гарненько.
— Мабуть, гарненько,— погодилась місіс Карпентер.— Сибілло, кицюню, спокійно.
— Де мій цеймор клас?
Місіс Карпентер зітхнула.
— Ну ось,— сказала вона. Закрила пляшечку з кремом для засмаги.— Можеш бігти і гратися, кицюню. Мамуся піде до готелю випити мартіні з місіс Габбел. Я принесу тобі олив.
Отримавши свободу, Сибілла відразу побігла на рівну частину пляжу, а потім до Рибальського павільйону. Зупинилась, щоб копнути ніжкою мокрий напівзруйнований замок з піску, і вибігла за зону для постояльців готелю.
Вона пройшла чверть милі, а потім швидко помчала на схил біля самого берега. Зупинилась, лише коли підбігла до місця, де лежав на спині молодий чоловік.
— Ідеш купатися, цеймор клас? — спитала вона.
Молодий чоловік здригнувся, узявшись правою рукою за відвороти свого купального халата. Потім перевернувся на живіт, і скручений як ковбаса рушник упав з його очей. Він скоса глянув на Сибіллу.
— А, привіт, Сибілло.
— Ідеш купатися?
— Я саме чекав на тебе,— сказав молодий чоловік.— Що нового?
— Що?
— Що нового? Що за програмою?
— Мій татко прилетить завтра на ароплані,— сказала Сибілла, колупаючись ногою у піску.
— Тільки не в обличчя, люба,— сказав молодий чоловік і поклав руку на її щиколотку.— Так, вже час твоєму татку прилетіти. Я чекаю на нього з години на годину. З години на годину.