Чотири броди

Страница 132 из 178

Стельмах Михаил

Він стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик місяця випрядав срібло, а в думках уже був біля татарського броду, отам, де коні топтали яру руту й туман, а тепер новітні ординці топчуть життя. Та пе витопчете, нелюди, зі своїм біснуватим фюрером. І в Данила самі по собі стиснулись кулаки.

— Ви вже там, біля своїх? — торкнулася його руки Ганнуся.

— Там, серденятко, там, ясочко.

— І хтось отам чекає на вас?

— Напевне чекає, якщо війна не скосила.

Дівчина засмутилась, узяла весло, що лежало біля огорожі, і вони, оброшуючись, пішли оболонню до річки, яка тихо заколисувала берег, і човни на березі, і верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало Данила. Отак тепер можна і риби, і хвилі злякатися. Пригнувшись, він опустив на воду вербовий човник — Ганнусине придане, як жартував її батько.

— Сідайте. Повезу вас по наших зорях, — зажурено сказала дівчина.

— Може, я повеслую?

— Де перекинетесь на цій душогубці. — Ганнуся тихо гребнула веслом, і човник справді пішов по зорях, лякаючи і кришачи їх.

З ким він колись плив отак уночі? Ага, то матір перевозила його, малого, через татарський брід. Тоді в човні у них лежало татарське зілля і бузьків огонь. А тепер не бузьків, а пекельний огонь пішов по всьому світі, і чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дівча з журбою в очах і серці в свої сімнадцять років?

Не поталанило йому в перші дні війни. А як поталанить тепер, до останку буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали в його районі партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє село, в свої ліси, він уже не бачив, як на віях дівчини затремтіли дві сльозинки.

Човен м'яко торкнувся берега, тут, обійнявшись, як у пісні, журились передосінням три верби. Данило вискочив на вогкий пісок, подав Ганнусі руку, і дівчина легко стрибнула на берег.

— Як ваша рана? Не озивається?

— Hi.

— І нітрохи не болить?

— — Як же вона може боліти, коли ти лікувала мене. Спасибі тобі, допечко, за все. Ганнуся схлипнула.

— Ти чого?

— Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу. Він навіть схожий на вас, тільки ви трохи вищий.

Данило пригорнув дівчину, вона стала навшпппьки, невміло поцілувала його, потім обтерла вії, а руки її впали мов неживі. Він узяв їх у свої і неждано відчув, що з кишені Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь залізяччя.

— Що це в тебе?

— Ой...

— Кажи, дівчино.

— Бельгійський браунінг другий номер, — сказала бентежачись, вийняла зброю, зважила її на руці.

— Де ти взяла його?! — здивувався і зрадів Данило.

— Та... — не знає, що сказати, і збирає зморщечки на невисокому чолі.

— Як не хочеш, то не кажи.

— Один хлопець приніс... подарунок на іменини.

— Гарні тобі подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно відказала:

— Який час, такі й подарунки.

— А той хлопець часом не Юрком зветься?

— Юрком.

— Де ж він його доп'яв?

— Говорив, що трохи позлодійкував у гітлерівців.

— Ганнусю, подаруй цю зброю мені. Дівчина сумно глянула на Данила:

— Як вам так дуже треба — тоді візьміть. Я ж знаю, що ви підете в партизани.

— Звідки це знаття?

— З усього видно. А як станете командиром, тоді заїдете за иною. Я вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете?

— Неодмінно. Дівчина зітхнула:

— Все одно обманюєте.

— Чого ти, Ганнусю?

І вже не погляд довіри, а погляд вікового жіночого докору обпікає його.

— Бо чоловіки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на дівчину.

— — Звідки ти знаєш?

— Бо мої тітки так говорили. І дорослі дівчата це кажуть... То заїдете?

— Неодмінно! От побачиш, доіісчко!

— Я буду чекати па вас. Не забудьте... І така була в ній віра, що гріх було б хоч чимось скривдити дівчину.

На річці бухикнуло весло раз і вдруге. Данило насторожився:

— Хто б це міг бути?

— Юрко! — впевнено відповіла дівчина, і в куточках її вуст вибилася зверхність.

— Звідки ти знаєш?

— А він тихачем не вміє — так веслує, наче лантухи кидає: не зпає, куди силу дівати. — Від того берега зринав човен, ось він виплив на середину річки, і Ганнуся запитала: — Юрію, це ти?

— А як ти мене впізнала? — радісно озвався ламкий голос.

— Орлиний клекіт навіть з-під хмари чути, — насмішкувато відповіла дівчина.

— Не будь, Ганнусю, відьмочкою, — Юрій знову гребнув, як лантух кинув у воду, і незабаром його човник з розгону вискочив на берег.

Тепер Ганнуся гордо виструнчилась і стала однією недоступністю. Звідки це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко підходив до них. Поздоровкавшись, він удавано веселим голосом заговорив до Ганнусі:

— От не думалось зустріти тебе з кимсь.

— Як ти догадався приїхати сюди?

— Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.

— Ти навіть стривожитися можеш? — насмішкою доймає хлопця.

— Таки стривожився, хоча й не було за ким, — не залишається в боргу Юрій. — Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як ішов з того подвір'я лікар.

— Який ти догадливий у нас. І що з тебе буде, коли підростеш?

Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки і все більше впевнявся, що Юрій по самі вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь, прихиляється до нього душею. Але коверзує, як уміють коверзувати дівчата, коли відчувають свою зверхність. Тільки де ж і коли таке могло взятися в оцієї лозинки, що самою правдивістю дивиться на світ? Ох ці дівчата та жінки, ох це Євине сластіє, як казав про жінок один дяк-заброда.

— Ганнусенько, то я пішов.

— А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усі стежки.

— Авжеж, проведем, — голубом забуркотів парубчак і радісно подивився па Ганнусю — на свою любов і відьмочку заодно.

XVIII

Данило, напевно, пройшов кілометрів з п'ятнадцять, і така кволість охопила його, що з-під ніг стала втікати земля, а з очей випадати зорі. Грудям не вистачало повітря, у пих почали боляче орудувати ковальські міхи. Невже навік забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурниці! Усе, і здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати недолю. Обважнілою долонею він витер піт з чола, подивився на небо, на обрій, знайшов під ним у полі два темні обриси ожередів і пересохлою стернею пішов до них.