Чотири броди

Страница 178 из 178

Стельмах Михаил

— Дитино моя! — скрикігула вона, торсаючії його плече. Сльозина зі скроні Романа скотилась вниз, а на віях з'явилася друга.

— Романе, Романочку мій...

і в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлі уста.

— Ма-мо, — не сказав, а зітхнув.

І мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу, коли він був ще маленький. А далі притулилась до Василя, сліпо шукаючи його серця. Озвися ж, сину, заговори. І тебе, і долю твою благаю — озвися...

І вона вже не чула, як ішов, зупинявся, каменів і знову прокидався час; і не вчула, як став оживати присілок, не побачила, як його почали затоплювати партизани, як скрізь метнулися люди, відчиняючи двері і ворота, як жіноцтво, припадаючи до стремен, плакало і запрошувало в оселі вчорнілих від бою і морозу бійців.

От і на її подвір'я, метляючи багаттям грив, влетіли коні з Лавріном, позад нього на легкокрилих санях сиділа якась дівчина чи молодиця. Вона першою скочила на землю і, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом, метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колі і чайкою влетіла в оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука потягнулась до очей, стерла з вій паморозь, потім кинулась до близнят, нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала прислухатись до життя чи небуття. І негадане ожили, переломилися в подиві брови партизана. — — Ольго... Олю. Це ти чи марево?

— Я, Романочку. Тільки мовчи.

І тоді ледь-ледь посміхнулись парубочі вуста, прошепотіли:

— А хто ж тоді скаже за мене, що ми тебе любимо?

— Мовчи, Романе.

— Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу...

— Сини мої... синочки...

Кінець