Чотири броди

Страница 131 из 178

Стельмах Михаил

— Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свій гонор втратити?

— Не це, Михаиле Івановичу, — поморщився Левко. — Боюся одного: зради. Хіба ви з історії не знаєте, скільки загинуло найкращих людей через зраду? Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я ні до кого не піду і нікого до себе не прийму, якщо він неперевірений, себто якщо він не нашого району.

Чигирин підвівся з-за столу, гнівно кинув Левкові:

— Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосібником.

Левко теж спалахнув:

— Думайте собі, як хочете.

— Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партією, перед народом?

— Це вже покаже час, — Біленко підвівся, глянув на ліс, на сонце, що з гілки на гілку опускалося в надвечір'я.

— Зрештою, Левку, на якусь операцію ми зможемо об'єднатись? Наприклад, у слушну годину напасти на район?

— І на операцію не будемо об'єднуватись. Живіть ви самі по собі, а ми самі по собі.

"Пропащий день", — тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу, жаль було і цього красеня без однієї клепки, який сам собі готує поразку. Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Після довгої мовчанки запитав:

— Неііже в тебе і партизани думають отак, як їхній командир?

— Точнісінько так! — трусонув чубом Левко. — У нас демократія.

— Демократи навиворіт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь завдання?

— Таки голосуємо. А що ж тут таке?

— Дивись, щоб такою демократією загін не розвалив.

— Не розвалю, — пообіцяв Левко.

Похмуро попрощалися колишні голови. Біленко, уникаючи погляду Чигирина, зібрав докупи серпики брів, у роздумах вийшов на подвір'я, щось сказав Миронові, який крутився між стогами і ворітьми, та й зник у лісах.

Через якусь хвилину до оселі ніяково зайшов лісник, він з жалем розвів руками: що, мовляв, поробиш із отим Левком, і каже

ТІЛЬКИ ОДнО СЛОВО:

— Буває.

— Та буває.

— Він що набереться розуму.

— Будемо надіятись. Тільки цей розум треба з нижчеспипня до голови перегнати.

На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмішка.

— Час пережене. Може, тобі, Михаиле, кілька півників кинути на дорогу? Тобі буде молодий спів, а мені старий крик від баби. То як?

— Якщо зловиш, не відмовлюсь од такої розкоші. Нам і старий півень не завадив би, щоб проганяти ночі. А найкраще було б, якби ти дав діжу з розчиною.

— Діжу? — здивувався Мирон, і його лисячий ніс обсіяла лууава дрібнота зморщок. — Чого я тільки не крав у своєї жінки, от діжки не крав. Дякуючи тобі, доведеться і цю практику пройти...

XVII

Куди ж ви такі, псздужалі тa перебінтовапі? Перебудьте у нас ще якусь днину, — жалісно затремтіли дівочі вії. — Чуєте?

— Спасибі, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю, наче рак-неборак. — Данило пальцями показав, як він має клешняти, і Ганнуся посміхнулася, а потім зажурилась. — Чого ти, донечко? Чого, мала? Чого, ласкавочко?

— Жаль мені буде без вас, — похнюпилась дівчина.

— Чого ж, Ганнусю?

— Батько пішов на війну, ось і ви підете, а я знов залишусь сама-самісіпька на світі.

— Чого ж сама? А човник на річці?

— От хіба що човник і весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо поліція. Зараз хочете йти?

— Зараз, бо вже ноги самі просяться в дорогу.

— Не так ноги, як душа, — розважливо похитала головою, далі пішла до скрині, відкинула важку дубову ляду, дістала з-під якихось одяганок бобрикове пальто.

— Тоді ось візьміть батькове.

— Чим тобі віддячити?

— Як живі будете, то хоч напишете. Тільки неодмінно лишайтесь живими!

— Постараюсь, Ганнусю, — Данило мимоволі пригорнув дівчину, погладив її голівку, товсту косу, як гладять дітей. Невимовний жаль охопив його за долю цієї довіри і вроди, що мовчки стояла біля нього, вже не сподіваючись на своє щастя. Закінчилася б війна, повернувся б тато — от і все її щастя. Та чи буде таке?

Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вікна.

— Що там?

— Здається, хтось ворітьми скрипнув. Таки мордує когось — до ганку йде. Ховайтесь у комірчину.

Данило скрадливо вийшов із хати у комірчину, а в цей час по-старечому закректала, заскрипіла перестояна шалівка ганку і хтось тихо постукав у двері.

— Хто там?! — сполохано обізвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений сміх:

— А це я. Нe пізнаєш?

— Юрій?

— Авжеж він!

Навіжений! Чого ти по ночах швендяєш і лякаєш людей? "Навіжений" знову засміявся:

— Відчині, Ганнусю, тоді скажу на вухо,

— Его, так і відчиню комусь!

— А я думав, тобі зі мною веселіше буде,

— Чогось но в пору ти веселим став.

— Ганнусю, хіба вже тобі не пора дівувати? Чи ти, може, приймака прийняла?

— Звісно, прийняла — не чекати ж тебе. Але Юрко і таким не журиться:

— Дай хоч погляну на цього приблуду.

— Завтра прийдеш. І завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати не даєш.

— Нe будь, Ганнусю, коверзухою і відьмочкою заодно, бо тобі, як побільшаєш, що треба заміж вийти. От краще відчини.

— Як вийдеш за ворота, тоді відчиню.

— А хто ж мене своїм приворотом привернув?

— Іди, хлопче, не баламуть голови.

Юрій, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку і пішов од дверей. Дівчина згодом відчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а потім випустила з комірчини Данила.

— Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дівчина відмахнулась рукою:

— Є такий гонивітер на нашій вулиці — один утопленик.

— Що, що?!

— Утопленик, кажу. Плавати не вміє, хоч і коло річки живе, а купатися лізе на глибоке. От і втопився був минулого року. Намучилась я, руки надірвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю тепер мороку на свою голову.

— А може, це любов? Ганнуся почервоніла:

— Та він трубить про неї, навчився в когось. А хіба ж про любов трублять? То йдете?

— Іду.

Дівчина що шурхнула до комірчини і незабаром винесла звідти зав'язану на вузол торбину, втиснула в руки Данилові шерстяну почіпку.

— Коли вже так надумались, то візьміть оцього сидора — у дорозі згодиться.

— Я, Ганнусю, стаю твоїм довічним боржником.

— І не говоріть такого... розумного.

Вони мовчки виходять на подвір'я, за яким спускається до річки некошена оболонь. Тут на передосінніх травах лежали зорі, під травами, чекаючи досвіту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя коріння, гумап щоночі вилежувався на ньому, а потім, шкутильгаючи, підіймав над землею холодок підкошеної м'яти і вологість затоплених лілей... І лілесю прозивали в дівоцтізі його Оксану. Як вона там?.. На темному полотні вечора пам'ять почала висікати жіііочий образ, наближалися великі материнські очі, підведені передосінньою жалостинкою. І діти Оксанині, і Мирослава, і Стах, і дядько Лаврін з усією сімейкою, і дід Гримич, що так гарпо співав про Морозенка, одразу підступилися до нього. Чн живі? Чи живі?