— Хіба вони малювали цирк? — питає Отто, щиро зацікавлений.
Я втрачаю терпець.
— Пий, хлопче, і втішайся коротким життям, бо колись тебе вб'ють, — по-батьківському напучую я його. — Із ревнощів, бовдуре!
Я бачу, що мої слова лестять йому. Він п'є за моє здоров'я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір'я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів, що задля неділі вирішила розважитись.
Повертаються Ліза й Різенфельд.
— Я не знаю, що сталося, — каже вона, — але в мене раптом дуже заболіла голова. Піду вип'ю аспірин…
І не встигає Різенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Георг поглядає на мене й запалює сигару. Вираз обличчя в нього нестерпно самовдоволений.
XVII
— Яке ніжне світло, — каже Ізабелла. — Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?
Ми стоїмо біля виходу з парку й дивимось крізь гратчасту браму на краєвид за нею. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.
— Він завжди повертається, — кажу я і обережно додаю: — Завжди, Ізабелло.
— А ми? Ми теж повертаємося?
Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Та я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, що несподівано заводить у безвихідь.
Повертаються пацієнти, які працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхніх плечах лежать перші червоні відблиски вечора.
— Ми теж, — кажу я. — Завжди, Ізабелло. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.
— Ти віриш цьому?
— Нам же нічого більше не залишається, як вірити.
Ізабелла обертається до мене. Тепер, раннього вечора,
в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.
— А то ми пропали б? — питає вона.
Я вражено дивлюся на неї. Потім кажу:
— Не знаю.
Пропали! До чого тільки не ліплять це слово. Геть до всього.
— А то ми пропали б, Рудольфе?
Я нерішуче мовчу.
— Так, — озиваюсь я нарешті.— Проте аж там і починається життя, Ізабелло.
— Чиє?
— Наше. Аж там усе й починається — мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси. Там, де, по-нашому, нічого вже не залишається.
Я дивлюся на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На мить плин часу зупиняється.
— Ми теж не залишимось? Ти і я? — питає Ізабелла.
— Так, ми теж не залишимось, — відповідаю я, диблячись повз неї в долину, на ліс і поля, що виграють блакитною, червоною й золотою барвами.
— Навіть якщо ми кохаємо одке одного?
— Навіть якщо ми кохаємо одке одного, — кажу я й нерішуче, дуже обережно додаю: — Мабуть, саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохання — це бажання передати далі те, що сам не можеш утримати.
— Що?
Я знизую плечима.
— Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.
Пацієнти, що працювали в полі, підходять до брами. Сторожі відчиняють її. Раптом з-за дерева від муру, де він, мабуть, ховався, швидко вибігає якийсь чоловік, поминає нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і, не дуже кваплячись, біжить навздогін. Другий сторож, немов нічого й не сталося, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє браму. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить багато швидше за сторожа.
— Ви думаєте, що ваш колега наздожене його? — питаю я сторожа, що залишився коло брами.
— Повернуться вони неодмінно вдвох.
— Наче не видно, що він його спіймає.
Сторож знизує плечима.
— Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан "Форстгауз" випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки щоб випити два-три кухлі пива. І п'є лише темне, — сторож підморгує мені.— Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не спускає його з ока. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він видудлив своє пиво. А чого ж не дати? Потім він повертається назад, покірний, як ягня.
Ізабелла прислухається до розмови. Тепер вона питає:
— Куди він побіг?
— Напитися пива, — кажу я. — Більше нікуди. В кого ще може бути така мета!
Ізабелла не слухає. Тільки не зводить з мене очей.
— Ти теж хочеш утекти?
Я хитаю головою.
— Втікати нема куди, Рудольфе, — каже вона. — І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними… — вона замовкає.
— Що за ними, Ізабелло? — питаю я.
— Нема нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними нема нічого.
Сторож зачиняє браму й запалює люльку. До мене долітає міцний запах дешевого тютюну й навіває чарівну картину: просте життя без проблем, скромний фах, добра, слухняна дружина, діти, чесно відбутий термін життя і чесна смерть. Усе сприймається як належне: трудовий день, вільний вечір, ніч, і тебе не мучать питання про те, що ж ховається за цим усім. На мить мене охоплює пекуча туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Та потім я поглядаю на Ізабеллу. Вона стоїть коло брами, тримаючись руками за грати, припавши до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Заграва на заході розгоряється, червоні й золоті барви густішають, ліс втрачає сині відтінки і стає чорний, небо над ним — ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.
Нарешті Ізабелла обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже бузковими.
— Ходімо, — каже вона і бере мене за руку.
Ми йдемо до будинку. Ізабелла тулиться до мене.
— Ніколи не залишай мене.
— Я й не залишу тебе ніколи.
— Ніколи, — ще раз проказує вона. — Але ніколи таке коротке.
Із срібних кадильниць у служок струмує дим з ладану. Бодендік обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темні згустки покори, прихиливши голови, вони б'ють себе руками в запнуті груди, яким не дозволено стати грудьми жінки, горять свічки, і в осяяну золотим світлом каплицю сходить бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, йде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте диво. Ізабелли немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніше ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому — не хоче більше дивитися на закривавленого бога.