Дві сестри підводять хвору, що впала і б ється на підлозі. Я починаю грати "Tantum ergo" Бліді обличчя божевільних миттю повертаються до органа. Я витягаю регістри гамб і скрипок. Сестри співають.
У повітрі тремтять білі хмарки диму. Бодендік ховає дароносицю в кіот. Полум'я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров'ю, Спаситель. Я машинальною граю далі, а сам думаю про Ізабеллу й про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, зрадливі й непослідовні, як і люди, що їм вони належали. Вони були втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі, з усіма його крайнощами. Ізабелла правду каже: блідий бородатий чоловік із закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя зі свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом вирувало навколо кам'яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп'ятого чоловіка, — похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендіків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами й задушила радість життя, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, брудну, гріховну історію й нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, бо прощати — це означає сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перше ніж буде сказано "Ego te absolvo" [34].
Ізабелла чекає мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.
— Що ти робив там, усередині? — неприязно питає вона. — Допомагав приховувати все?
— Я грав.
— Музика теж приховує. Більше, ніж слова.
— Є така музика, що оголює все, — кажу я. — Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.
Ізабелла обертається.
— А твоє серце? Воно хіба не барабан?
Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він ще наробить чимало галасу й завдасть чимало горя. Може, я саме через нього не почую солодкого, безіменного поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого набундюченого "я" життю й не вимагає пояснень, ніби він всевладний кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.
— Послухай моє серце, — каже Ізабелла. Вона бере мою руку і притуляє до тоненької блузки під грудьми. — Ти відчуваєш його?
— Відчуваю, Ізабелло.
Я забираю руку, але в мене таке відчуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить у присмерку, наче про нього забули. Ізабелла занурює руки в басейн і бризкає водою.
— А куди діваються сни вдень, Рудольфе? — питає вона.
Я дивлюся на неї.
— Мабуть, сплять, — обережно кажу я, бо знаю, куди вона може завести такими запитаннями.
Ізабелла знов занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони міняться сріблом, ніби якийсь невідомий метал.
— Як же вони можуть спати? — каже Ізабелла. — Адже вони самі живий сон. їх бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?
— Може, висять, як кажани, у великих підземних печерах або сидять, як совенята, у глибоких дуплах на деревах і чекають ночі.
— А якщо ніч не настає?
— Ніч завжди настає, Ізабелло.
— Ти певний?
Я дивлюся на неї.
— Ти питаєш, як дитина.
— А як діти питають?
— Так, як ти. Все питають і питають, аж поки дорослі вже не знають, що відповісти і бентежаться або починають сердитись.
— Чого ж вони сердяться?
— Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, й не хочуть, щоб їм про це нагадували.
— У тобі теж є щось фальшиве?
— Майже все, Ізабелло.
— А що це таке — фальшиве?
— Не знаю. В тім-то й річ. Коли б людина знала, що це, вона б уже не була така фальшива. Це можна тільки відчути.
— Ох, Рудольфе, — каже Ізабелла, і голос її раптом стає низький і ніжний. — Ніщо не буває фальшиве.
— Не буває?
— Звичайно, не буває. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки богові. Але як він бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все — бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Та коли щось може існувати поза ним або всупереч йому, то це якийсь обмежений бог. А обмежений бог — не бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого бога. Бачиш, як просто?
Я вражено дивлюся на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.
— То виходить, що немає також диявола й пекла? — кажу я. — А якщо вони є, то немає бога.
Ізабелла киває головою.
— Звичайно, немає, Рудольфе. В нас так багато слів. Хто їх тільки навидумував?
— Навіжені люди, — відповідаю я.
Вона хитає головою і показує на церкву.
— Оті! Вони й ув'язнили його там. Він не може вийти звідти, — шепоче вона. — А хотів би. Але вони прибили його до хреста.
— Хто?
— Священики. Вони міцно тримають його.
— То були інші священики, — кажу я. — Дві тисячі років тому. Не ці.
Ізабелла прихиляється до мене.
— Вони завжди ті самі, Рудольфе, — шепоче вона біля самого мого вуха. — Ти хіба не знаєш? Він хоче вийти, але вони стережуть його. Він стікає кров'ю і хоче злізти з хреста, а вони не пускають. Вони міцно тримають його у в'язницях із високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, проте не випускають звідти. А ти знаєш, чому?
— Ні, не знаю.
Блідий місяць висить на попелясто-блакитному небі над самим лісом.
— Тому, що він дуже багатий, — шепоче Ізабелла. — Страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов із в'язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі збідніли. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять із ним що хочуть. Живуть, як багатії. Так само, як і зі мною.
Я пильно дивлюся на неї. Обличчя в неї напружене, але на ньому нічого не можна прочитати.
— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я.
Ізабелла сміється.
— Усе, Рудольфе. Ти й сам знаєш, що! Мене привезли сюди, бо я їм стояла на заваді. Вони хочуть утримати моє майно. Якби я вийшла, їм би довелося повернути його. Хай беруть, воно мені не потрібне.