— А я був у місті. Й дещо продав.
— Он як? Що?
— Обеліск.
— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Прибережіть свої жарти для Берліна.
— Хоч я вже й не маю ніякого стосунку до вашої фірми, — кажу я, — бо сьогодні о дванадцятій годині моя праця тут скінчилася, та мені хотілося показати, як легко продавати надгробки. Це просто розвага, а не робота.
Генріх червоніє з люті, але великим зусиллям волі стримується.
— Хвалити бога, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.
— Він справді продав обеліск, Генріху, — каже Георг.
Генріх недовірливо дивиться на брата.
— А докази де? — сичить він.
— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл гульдени. — Навіть за валюту.
Генріх спантеличено підходить до столу, хапає одну банкноту й крутить її на всі боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.
— Просто щастя, — цідить він нарешті крізь зуби. — Сліпе щастя!
— Це щастя нам тепер дуже до речі, Генріху, — каже Георг. — А то ми не мали б чим оплатити вексель, на який завтра кінчається термін. Краще б ти подякував Людві-гові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам до зарізу потрібні.
— Дякувати? І не подумаю!
Генріх виходить, грюкнувши дверима, — справжній гордий німець, що ніколи нікому не дякує.
— Нам справді до зарізу потрібні гроші? — питаю я.
— Досить-таки потрібні,— каже Георг. — А тепер розрахуймося. Скільки в тебе грошей?
— З мене вистачить. Я отримав із Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє піаніно, — не тягти ж його з собою. Мені дали за ту стару скриню сто марок. Отже, я маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.
Георг бере тридцять гульденів і простягає їх мені.
— Ти залагодив цю справу як сторонній агент і маєш право на комісійні, як і Плаксивий Оскар. А за особливі досягнення — ще п'ять відсотків.
Ми ще трохи змагаємося, хто виявиться великодушніший, потім я беру гроші на той випадок, якщо полечу зі свого нового місця першого ж місяця.
— Ти вже знаєш, що робитимеш у Берліні? — питає Георг.
Я киваю головою.
— Складатиму звіти про пожежі й крадіжки, писатиму рецензії на маленькі книжки, бігатиму по пиво редакторам, застругуватиму олівці, читатиму коректуру й намагатимусь висунутися.
Хтось ногою відчиняє двері. На порозі з'являється, як примара, фельдфебель Кнопф.
— Давайте мені вісім більйонів! — хрипить він.
— Пане Кнопфе, — кажу я, — ви ще не зовсім розбуркались після довгого сну. Інфляція скінчилася. Два тижні тому ви могли одержати вісім більйонів за надгробок, куплений за вісім мільярдів. Сьогодні ж він коштує лише вісім марок.
— Поганці! Ви навмисне зробили це!
— Що?
— Припинили інфляцію! Щоб пограбувати мене! Та я не продам надгробка! Дочекаюся наступної!
— Чого?
— Наступної інфляції!
— Гаразд, — каже Георг. — Вип'ємо за це.
Кнопф перший хапає пляшку.
— Закладемося? — питає він.
— На що?
— Що я вгадаю на смак, звідки взято пляшку.
Він витягає корок і нюхає.
— Нізащо не вгадаєте, — кажу я. — Якби це була горілка з бочки, то, може б, і вгадали, нам відомо, що ви найкращий знавець на всю округу, та коли горілка з пляшки, не вгадаєте.
— На скільки ви закладаєтесь? На вартість надгробка?
— Ми тепер збідніли, — каже Георг, — але трьома марками можемо ризикнути. Тільки задля вас.
— Гаразд. Налийте мені чарку.
Кнопф нюхає горілку, випиває її, потім вимагає другу чарку, а далі й третю.
— Здавайтеся, — кажу я. — Вгадати не можна. Ми не візьмемо з вас грошей.
— Це горілка з гастрономічної крамниці Брокмана на Марієнштрасе, — мовить Кнопф.
Ми вражено дивимося на старого. Він угадав.
— Витрушуйте гроші! — хрипить він.
Георг відраховує три марки, і фельдфебель зникає.
— Як так можна вгадати? — дивуюсь я. — Невже в старого п'яниці справді якийсь надприродний нюх?
Раптом Георг заходиться реготом.
— Він нас обдурив!
— Як?
Георг підіймає пляшку. На дні її приклеєна малесенька етикетка: "Й. Брокман, гастрономія, Марієнштрасе, 18".
— От пройдисвіт, — задоволено каже Георг. — А які ще має очі!
— Післязавтра він їм не повірить, коли прийде додому й не побачить обеліска, — зауважую я. — Для нього весь світ завалиться.
— А для тебе він не завалюється? — питає Георг.
— Щодня завалюється, — відповідаю. — А то ж як би я міг жити?
За дві години до мого від'їзду ми раптом чуємо тупіт і гомін. І відразу ж на вулиці розлягається пісня. Співають її на чотири голоси.
Ніч священна, перелий
В спрагле серце спокій свій…
Ми підходимо до вікна. Надворі стоїть спілка співаків Бодо Ледергозе.
— Що це означає? — питаю я. — Ввімкни світло, Георгу.
У тьмяному світлі, що падає на вулицю з нашого вікна,
ми помічаємо Бодо.
— Це для тебе, — каже Георг. — Спілка прийшла попрощатися з тобою. Не забувай, що ти її член.
Могутній спів лунає далі:
Мандрівці бездомні ми,
Втому й біль із нас зніми…
Відчиняються вікна.
— Тихо! — верещить стара Конерсман. — Уже за північ, п'яна сволото!
Бачу на небі я знову Світлу зорю вечорову…
Ліза підходить до свого вікна і вклоняється. Вона думає, що співають для неї.
Невдовзі прибуває й поліція.
— Розійтись! — гримить могутній голос.
Відколи скінчилась інфляція, поліцію не впізнати. Вона стала завзята й рішуча, до неї повернувся прусський дух. Кожний цивільний для неї — вічний новобранець.
— Це порушення тиші в нічний час! — реве глухий до музики бовдур у мундирі.
— Арештуйте їх! — верещить удова Конерсман.
У спілці Бодо двадцятеро кремезних співаків. Проти них двоє поліцаїв.
— Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не чіпайте їх! Не опирайтесь! А то вони запроторять вас до в'язниці!
Бодо дає нам знак, що хвилюватись нічого, і співав далі на повні груди:
Я б із тобою радо полинув
Ген до небес…
— Тихо, ми хочемо спати! — кричить вдова Конерсман.
— Гей, ви! — гукає Ліза поліцаям. — Облиште співаків! Чом вас немає там, де крадуть?
Поліцаї розгублені. Вони ще кілька разів наказують:
— Негайно всім іти до поліційної дільниці!
Проте ніхто не рушає з місця. Бодо починає другий куплет. Врешті поліцаї роблять єдине, що можуть зробити, — кожен із них заарештовує по одному співакові.