— Не пручайтеся! — гукаю я. — А то вони пришиють вам опір державній владі!
Співаки не опираються, і їх ведуть до дільниці. Ті, що залишаються, співають далі, наче нічого не сталося. Дільниця близько, поліцаї бігом повертаються й беруть ще двох співаків. Решта не замовкають, але перших тенорів уже майже не чути: поліцаї хапають співаків із правого боку. За третім разом вони заберуть Віллі, і перших тенорів не буде зовсім. Ми подаємо співакам з вікна пляшки з пивом.
— Тримайся, Бодо! — кажу я.
— Не бійся! Будемо триматися до останнього!
Поліцаї приходять знов і заарештовують іще двох тенорів. У нас більше немає пива, і ми частуємо співаків горілкою. Через десять хвилин уже співають самі баси. Вони стоять і навіть не дивляться на поліцаїв, коли ті арештовують їхніх товаришів. Я десь читав, що такими ж байдужими залишаються моржі, коли мисливці ходять поміж них і палицями вбивають їхніх сусідів, — і бачив, що цілі народи під час війни поводяться так само.
Минає ще чверть години, і Бодо Ледергозе залишається сам. Розлючені, спітнілі поліцаї роблять останній захід і забирають його. Ми йдемо слідом за ними до дільниці. Бодо не перестає співати.
— Бетховен, — коротко пояснює він і далі гуде, наче бджола з тонким музичним слухом.
Та раптом нам здається, ніби з далекої далини йому акомпанують еолові арфи. Ми прислухаємося. Дивно, але справді складається таке враження, що Бодо підспівують ангели: першим та другим тенором і двома басами. Вони прилучаються до голосу Бодо, зливаються з ним, стають дедалі гучніші, а коли ми повертаємо за церкву, то вже навіть розрізняємо слова. Співають "Ніч священна, перелий…" А за наступним рогом ми дізнаємося, звідки долинають го-лоси, — з поліційної дільниці, де заарештовані товариші Бо-до мужньо співають далі, ні на що не зважаючи. Бодо як диригент входить у їхній гурт, ніби це найзвичайніша в світі справа, і пісня лунає далі:
Мандрівці бездомні ми…
— Пане Кролю, що це все означає? — питає спантеличений начальник дільниці.
— Влада музики! — відповідає Георг. — Прощальна серенада приятелеві, що вирушає в світ. Невинний вчинок. За таке людей треба було б нагороджувати, а не карати.
— І це все?
— Все.
— Це порушення нічного спокою, — каже один із тих, що водили арештованих.
— А якби вони співали "Німеччина, Німеччина понад усе", то це теж було б порушення нічного спокою? — питаю я.
— Це зовсім інша річ!
— Той, хто співає,— не краде, не вбиває і не пробує повалити уряд, — каже Георг начальникові дільниці.— Невже ви хочете ув'язнити весь хор за те, що він цього не робить?
— Женіть їх геть! — кричить начальник дільниці.— Тільки нехай більше не співають.
— Вони більше не співатимуть. Ви не пруссак, еге ж?
— Франконець.
— Я так і думав, — каже Георг.
Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім нас, на пероні немає нікого.
— Ти приїдеш до мене в гості, Георгу, — кажу я. — Я зроблю все, щоб познайомитися з жінками твоїх мрій. Коли ти приїдеш, дві або три вже чекатимуть на тебе.
— Приїду.
Я знаю, що він ніколи не приїде.
— Ти повинен приїхати хоч би задля свого смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш його надягти?
— Це правда.
Вогненні очі поїзда пронизують темряву.
— Вище голову, Георгу! — кажу я. — Ти ж знаєш, що ми безсмертні!
— Так, ми безсмертні. І ти теж не здавайся. Тебе стільки разів рятували від загибелі, що ти просто зобов'язаний вистояти.
— Звичайно, — кажу я. — Хоч би задля тих, кого не врятували. Задля Валентина.
— Дурниці. Просто тому, що ти живий.
Поїзд з гуркотом залітає під дах вокзалу, ніби на нього чекає п'ятсот чоловік. Але чекаю тільки я. Я знаходжу місце в купе й сідаю. В купе пахне сном і людьми. Я відчиняю вікно в коридорі і висовуюся з нього.
— Коли від чогось відмовляєшся, то не конче втрачати його, — каже Георг. — Тільки ідіоти все втрачають.
Поїзд рушає.
— Хто ж каже про втрату? Оскільки ми врешті однаково програємо, то можемо перед цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.
— А вони завжди перемагають?
— Авжеж — бо не знають, що таке перемога.
Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку в своїй — надто маленьку й надто м'яку. На ній ще й досі не загоїлися рани, одержані під час бійки біля вбиральні. Поїзд набирає швидкість, і Георг залишається позаду. Я раптом помічаю, що він старіший і блідіший, ніж мені здавалося. Ось я вже бачу тільки його білу руку і бліде обличчя, потім усе зникає й залишається саме небо й темрява. Я заходжу в купе. В одному кутку сопе пасажир в окулярах, у другому — лісничий, у третьому хропе гладкий вусатий чоловік. У четвертому тоненько висвистує носом жінка з обвислими щоками. Її капелюшок зсунувся набік.
Я раптом відчуваю, що страшенно голодний, як завжди, коли мені важко на серці, й відчиняю свою валізу, яка лежить у багажній сітці. Пані Кроль забезпечила мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не можу, тому витягаю валізу з сітки. Жінка в капелюшку прокидається, гнівно лупає на мене очима й відразу ж починає знов задирливо висвистувати носом. Тепер я бачу, чому не міг намацати бутербродів. На них лежить Георгів смокінг. Він, певне, поклав його у валізу, коли я бігав продавати обеліск. Якусь мить я дивлюся на чорне сукно, потім дістаю бутерброди й заходжуюсь їсти. Це першокласні бутерброди. На хвилину все купе прокидається від запаху хліба й чудової ліверної ковбаси. Та я не зважаю ні на кого і їм далі. Потім умощуюся зручніше і втуплююсь поглядом у темряву, де час від часу пролітають ліхтарі. Я думаю про Георга, про смокінг, потім про Ізабеллу, Германа Лоца й про обеліск, на який мочилися і який урешті врятував фірму. Тоді вже не думаю ні про що.
Більше я не бачив нікого з них. Я не раз збирався поїхати у Верденбрюк, проте завжди щось ставало на заваді, і я казав собі, що ще встигну, а потім раптом виявилося, що їхати вже нема коли. Німеччину огорнула темна ніч, я залишив її, а коли знов повернувся, вона лежала в руїнах. Георг Кроль помер. Вдова Конерсман шпигувала далі за всіма й дізналася про зв'язок Георга з Лізою — через десять років, 1933 року, вона донесла про це Вацекові, що був тоді штурмфюрером нацистських штурмових загонів. Вацек запроторив Георга до концентраційного табору, хоч минуло вже п'ять років, як сам він розлучився з Лізою. Через кілька місяців Георг там помер.