Я скоро прощаюся.
— До побачення, панно Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете.
Вона киває головою.
— Хіба ви не прийдете ввечері ще раз? — питає мене Верніке.
— Прийду, до вечірні.
— То прошу до мене на чарку вина. Сподіваюся, що ви теж завітаєте, шановні пані?
— Залюбки, — відповідає Ізабеллииа мати. — Ми однаково прийдемо до вечірні.
Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Тьмяне світло облудне. Я бачив у каплиці Ізабеллу. Над її косами тремтіло сяйво свічок. Вона майже не рухалась. Коли озивався орган, обличчя хворих оберталися вгору і ставали наче бліді пласкі місяці. А ІзабелЛа молилася: вона була здорова.
Після вечірні теж не легшає. Мені щастить перехопити Женев'єву на порозі каплиці, і я виходжу з нею в парк. Ми йдемо алеєю. Я не знаю, про що говорити. Женев'єва щільніше загортається в пальто.
— Як стало холодно вечорами.
— Так. Ви їдете цього тижня?
— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.
— Ви раді?
— Звичайно.
Говорити більше нема про що. Але я не можу втриматися, це ж та сама хода, те саме обличчя в темряві, ті самі ніжні риси.
Ми наближаємося до кінця алеї.
— Ізабелло, — кажу я.
— Пробачте, що ви сказали? — здивовано питає вона.
— Ох, я просто назвав одне ім'я.
Вона на мить уповільнює крок.
— Ви помиляєтесь, — каже вона. — Мене звати Женев'єва.
— Так, звичайно. Ізабеллою звали іншу. Ми інколи говорили про неї.
— Он як? Можливо. Про що тільки не говориш у житті,— немов вибачаючись, каже вона. — Тож і не дивно, коли дещо забуваєш.
— О, так.
— Це була якась ваша знайома?
— Майже знайома.
Вона тихо сміється.
— Як романтично. Пробачте, що мені не відразу спало на думку. Тепер я вже пригадую.
Я дивлюся на неї. Вона нічого не пригадує, я бачу. Вона бреше, щоб не здаватися неввічливою.
— Останніми тижнями стільки всього сталося, — каже вона невимушено і трохи зверхньо. — І через те все в голові трохи переплуталось. — І, щоб загладити свою неввічливість, питає: — А що з нею було далі?
— З ким?
— З Ізабеллою, про яку ви щойно говорили.
— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.
Женев'єва злякано зупиняється.
— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…
— Нічого. Ми недовго були знайомі.
— Померла раптово?
— Так, — відповідаю я. — Але навіть не помітила, що помирає. Це теж чогось варте.
— Звичайно. — Женев'єва подає руку. — Мені справді дуже шкода.
Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами, що трохи була схибила, але знов виправилась.
— Гарне ім'я — Ізабелла, — каже вона. — Своє ім'я я раніше ненавиділа.
— А тепер уже ні?
— Ні,— привітно відповідає Женев'єва.
Вона залишається такою й надалі — привітною і ввічливою. Це та прикра ввічливість, з якою в маленькому місті ставляться до людей, що їх мимохідь зустрічають і відразу ж знов забувають. Я раптом відчуваю, який поганий на мені костюм, що його кравець Зульцблік перешив із моєї старої солдатської форми. Женев'єва, навпаки, одягнена дуже гарно. Вона завжди гарно одягалася, але мені це ніколи не впадало так в око.
Женев'єва і її мати вирішили спершу поїхати на кілька тижнів до Берліна. Мати — сама люб'язність.
— Театри! Концерти! Просто оживаєш, коли приїздиш до великого міста. А крамниці! А нові моди! — Вона ласкаво поплескує Женев'єву по руці.— Ми вже там порозкошуємо. Правда ж?
Женев'єва киває головою. Верніке аж сяє. Вони вбили її, думаю я. Але що саме вони вбили в ній? Може, воно є в кожному з нас — засипане, сховане? І що воно таке насправді? Може, воно і в мені є? І його теж убили? Чи його ніколи й не випускали на волю? І чи воно є тільки тепер, чи було до мене і буде після мене, важливіше, ніж я сам? Чи все це — просто безладдя, яке здається глибоким, а насправді воно — зміщення почуттів, ілюзія, нісенітниця, що скидається на глибокодумність, як запевняє Верніке? Але чому ж тоді я кохав його, чому воно захопило мене зненацька, як леопард бика, чому я не здатен забути його? Хіба мені, всупереч теоріям Верніке, не здавалося, ніби в замкненій кімнаті відчинилися двері, і крізь них на мить стало видно дощ, блискавиці й зірки?
Я встаю.
— Що з вами? — питає Верніке. — Ви нервуєтесь, як… — він замовкає, потім додає:— Як курс долара.
— Ох, цей мені долар! — каже Женев'євина мати й зітхає.— Справжнє лихо! На щастя, дядько Гастон…
Я вже не слухаю, що зробив дядько Гастон. Я раптом опиняюся надворі і пам'ятаю тільки, що сказав Ізабеллі: "Дякую за все", — а вона здивовано спитала: "За що?"
Я повільно спускаюся з пагорба. На. добраніч, кохане, неприборкане серце, думаю я. Прощай, Ізабелло! Ти не втонула, я раптом зрозумів це. Ти не загинула, не вмерла. Ти тільки пішла, полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька стала невидима, як стародавні боги. Просто змінилася довжина хвилі, на якій їх бачили. Ти ще є, але тебе вже не спіймаєш, ти завжди є, ніколи не загинеш, все завжди є, ніщо ніколи не гине, над ним лише пропливають світло й тіні, але він завжди тут — той обрис, що існував до нашого народження й існуватиме після нашої смерті. Іноді він прозирне крізь те, що ми вважаємо життям, на мить засліпить нас — і ми стаємо раптом не такі, як були раніше.
Я помічаю, що йду швидше. Потім, важко дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий від поту, добігаю до брами й вертаюся назад. Я й далі охоплений тим самим почуттям, це ніби почуття раптового звільнення, всі осі світу враз проходять крізь моє серце. Народження і смерть — тільки слова, та й годі, дикі гуси летять наді мною, відколи стоїть світ, немає більше ні запитань, ні відповідей! Прощай, Ізабелло! Вітаю тебе, Ізабелло! Прощай, життя! Вітаю тебе, життя!
Аж згодом я помічаю, що йде дощ. Я підставляю йому обличчя й ловлю ротом краплі. Потім рушаю до брами. Там маячить постать, від якої тхне вином і ладаном. Ми разом проходимо в браму. Сторож зачиняє її за нами.
— Ну? — питає Бодендік. — Звідки це ви? Шукали бога?
— Ні, я вже знайшов його.
Він недовірливо поглядає на мене з-під капелюха.
— Де? У природі?
— Я навіть не знаю де. А хіба його можна знайти в якомусь певному місці?
— Біля вівтаря, — мурмоче Бодендік і показує праворуч. — Мені в цей бік. А вам?