Вона поглядає на мене.
— Ізабелло, — кажу я.
Вона знов поглядає на мене, і між бровами в неї з'являється маленька зморшка.
— Прошу?
Я не відразу розумію, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.
— Ізабелло, — ще раз кажу я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.
— Рудольф? — перепитує вона. — Рудольф? Так ви сказали?
Я вражено дивлюся на неї.
— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.
Вона киває головою.
— Так, я тут довго була. І багато чого забула, пробачте. Ви теж давно тут?
— Я? Я ніколи не жив тут, у вас. Я тільки грав на органі. А потім…
— Он як, на органі,— ввічливо мовить Женев'єва Терговен. — У каплиці. Так, я пам'ятаю. Даруйте, що не зразу пригадала. Ви чудово грали. Щиро дякую.
Я стою, мов дурень, і не розумію, чому не йду звідси. Женев'єва, певне, теж не розуміє.
— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато чого зробити, бо я скоро їду.
— Скоро їдете?
— Еге ж, — здивовано відповідає вона.
— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про імена, що вночі відпадають, і про квітки, що вміють говорити?
Ізабелла, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім усміхається:
— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.
Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона одужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сонної селянки. Вона вже нічого не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона прожила тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона знов Женев'єва Терговен і не знає, хто така була Ізабелла. Вона не прикидається, я бачу. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств, ніж я, і повернеться туди. А втратив її гірше— остаточно і безнадійно. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але тієї миті, коли інша істота зникла в ній разом із хворобою, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабелла, з її крилатим, квітучим серцем, утонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, що, мабуть, колись вийде заміж за багатого чоловіка й навіть буде доброю матір'ю.
— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.
— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?
— Про що?
— Не вдавайте з себе дурника. Про панну Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за ці три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім інша. Цілковитий успіх!
— І це ви називаєте успіхом?
— А як же інакше? Вона повертається до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?
— От і я кажу: ну?
Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.
— Чи ми ще матимемо щастя бачити і його велебність вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи панна Терговен католичка, але, мабуть, так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його велебність теж буде в захваті, що вам пощастило виловити з безмежного хаосу овечку для його отари!
Верніке всміхається.
— Його велебність уже висловив своє задоволення. Панна Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.
Ізабелло, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті й що його мучили не тільки невірні. Ти знала це і зневажала ситих вірних, які з його мук зробили собі вигідну синекуру.
— Вона вже й сповідалася? — питаю я.
— Можливо. Цього я не знаю. А хіба людина повинна сповідатися в тому, що вона зробила, коли була психічно хвора? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.
— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко зауважую я і дивлюся, як цей монтер людських душ вихиляє чарку "Рейнгартсгаузенера". — У нас безумовно неоднакові погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти забув? Адже панна Терговен, мабуть, багато що раптово забула.
Верніке наливає собі й мені.
— Випиймо, поки нема його велебності. Може, запах ладану й священний, але він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:—Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з'явилися вже давно.
Він правду каже. Я сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабелла начебто не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і люто випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.
— Це як землетрус, — спокійно провадить далі певний свого успіху Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови й навіть цілі континенти зникають, а натомість з'являються інші.
— А якщо на морі трапиться ще один землетрус? Тоді все стане навпаки?
— Може статися й таке. Але це майже завжди буває в інших випадках — коли разом із шизофренією розвивається ідіотизм. А хіба ви цього бажаєте панні Терговен?
— Я бажаю їй усього найкращого.
— Отож-бо!
Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, що стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, заслинені, у власному бруді.
— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.
— Думаю, що все буде гаразд. Це один із тих випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. В матері і в дочки таке почуття, яке іноді з'являється в схожій на їхню ситуації після чиєїсь смерті: їх наче обдурено, наче вони осиротіли й тому стали ближчі одна одній, ніж були раніше.
Я вражено дивлюся на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це напівжартома.
— Сьогодні ви матимете змогу переконатися в цьому, — додає Верніке. — Мати й дочка вийдуть до столу.
Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає нагода помучити себе, вона не так легко відмовиться від неї.
З'являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд людяний. Потім приходять мати з дочкою, і починається банальна розмова цивілізованих людей. Матері близько сорока п'яти років. Це досить огрядна, не дуже вродлива жінка, що так і сипле легкими округлими фразами. В неї на все готова відповідь.
Я спостерігаю за Женев'євою. Іноді на коротку мить мені здається, ніби крізь її риси, проступає інше обличчя — тієї, що втонула в ній, кохане, натхненне, розгублене, але його відразу ж заливають хвилі розмови про санаторій, збудований за вимогами сучасної медицини, — обидві жінки називають лікарню тільки санаторієм, — про чудовий краєвид і старовинне місто, про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та в Голландії, про важкі часи, про необхідність сіри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що колись так вражало і хвилювало мене. Все це потонуло, ніби його ніколи й не було.