— В усі боки, пане вікарію, — кажу я. — В усі боки.
— Ви ж нібито не такі вже й п'яні,— трохи здивовано бурчить він мені вслід.
Я повертаюся додому. За брамою на мене раптом хтось нападає.
— Нарешті я спіймав тебе, негіднику!
Я струшую з себе незнайомця, гадаючи, що це якийсь жарт. Та він миттю схоплюється на ноги і б'є мене головою під груди. Я падаю на обеліск, але встигаю ще дати йому стусана в живіт. Удар не дуже замашний, бо я завдав його, вже падаючи. Незнайомець знов кидається на мене, і я впізнаю в ньому різника Вацека.
— Ви що, збожеволіли? — питаю я. — Не бачите, на кого нападаєте?
— Ще й як бачу! — Вацек хапає мене за горло. — Дуже добре бачу, падлюко! Але тепер тобі каюк!
Я не знаю, чи він п'яний, — мені просто ніколи думати про це. Вацек нижчий за мене, проте м'язи в нього, як у бика. Мені щастить перевернутись і притиснути його до обеліска. Він трохи послаблює обійми. Рвонувшись разом із ним убік, я стукаю його головою об цоколь. Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк випадок, я завдаю йому ще удару плечем у підборіддя, встаю, підходжу до брами і вмикаю світло.
— Що все це означає? — питаю я.
Вацек поволі підводиться. Він ще не отямився як слід і тільки трясе головою. Я не спускаю його з очей. Раптом він знов кидається вперед, намагаючись влучити головою мені в живіт. Я відскакую вбік, підставляю йому ногу, і він ще раз глухо гепає на обеліск, тепер уже на полірований ріг цоколя. Інший на його місці знепритомнів би, а Вацек тільки заточується. Він обертається до мене й витягає з-за халяви ножа. Це довгий, гострий різницький ніж. Лезо його виблискує в світлі електричної лампочки. Вацек затискає ножа в руці й кидається на мене. Я не прагну до зайвого геройства: у двобої з різником, який майстерно володіє ножем, це було б самогубством. Я відскакую за обеліск, Вацек біжить за мною. На щастя, я спритніший за нього.
— Ви з глузду з'їхали? — сичу я. — Хочете, щоб вас повісили за вбивство?
— Я тобі покажу, як спати з моєю жінкою! — хрипить Вацек. — Я з тебе кров виціджу!
Тепер я, нарешті, дізнаюся, в чім річ.
— Вацеку! — кричу я. — Ви хочете вбити невинного!
— Стерво! Я тобі зараз горлянку переріжу!
Ми бігаємо навколо обеліска. Мені не спадає на думку покликати когось на допомогу, бо все відбувається надто швидко. Та й хто б мені справді міг допомогти?
— Вас обдурили! — кричу я здавленим голосом. — Нащо мені ваша жінка!
— Ти спиш із нею, сатано!
Ми бігаємо далі — то в той бік, то в той. Вацекові в чоботях важче, ніж мені.
От чорт, думаю я, де Георг? Мене тут через нього хочуть зарізати, а він собі милується з Лізою у себе в кімнаті.
— Спитайте в своєї жінки, ідіоте! — кажу я, ледве переводячи подих.
— Я тебе уколошкаю!
Я дивлюся, чим би й собі озброїтись. Проте поблизу немає нічого. А поки я встигну підняти невеличкий надгробок, Вацек переріже мені горлянку. Зненацька я помічаю, що на підвіконні біліє шматок мармуру завбільшки з кулак. Я хапаю його і, стрибаючи навколо обеліска, шпурляю ним Вацекові в голову. Камінь влучає в ліву брову, і око різникові відразу заливає кров. Тепер він бачить лише правим оком.
— Вацеку, ви помиляєтесь! — кричу я. — Я нічого не мав із вашою жінкою! Присягаюся!
Вацек трохи зменшує темп, але він іще небезпечний.
— Отак скривдити фронтового товариша! — сичить він. — Мерзотнику!
Він наставляє на мене голову, як бик на арені. Я відскакую вбік, знов хапаю шматок мармуру і вдруге шпурляю в нього. На жаль, цього разу не влучаю, камінь падає в кущ бузку.
— Начхати мені на вашу жінку! — кричу я. — Розумієте? Начхати!
Вацек мовчки ганяється за мною далі. Із лівої брови в нього цебенить кров, тому я тікаю ліворуч: так він погано бачить мене, і вирішальної хвилини мені щастить добре турнути його ногою в коліно. Тієї самої миті він пробує штрикнути мене ножем, але зачіпає тільки мою підошву. Удар у коліно допомагає. Вацек зупиняється, закривавлений, тримаючи ножа напоготові.
— Послухайте! — кажу я. — Не рушайте з місця! Давайте укладемо на хвилину перемир'я! А потім знов кидайтесь на мене, і я виб'ю вам друге око! Та слухайте ж, йолопе! — Я втуплююсь у Вацека поглядом, ніби хочу його загіпнотизувати. Я колись читав, що це допомагає.— Я ні-чо-го не мав із ва-шо-ю жін-ко-ю! — скандую я повільно й виразно. — Вона не цікавить мене! Стійте! — сичу я, побачивши, що Вацек знов рушає з місця. — У мене в самого є дівчина!
— Тим гірше, клятий жеребе!
Вацек кидається вперед, проте, надто круто повернувшись, чіпляється за цоколь і мало не падає. Скориставшись цим, я знову б'ю його ногою, цього разу в гомілку. Хоч він і в чоботях, удар діє. Вацек зупиняється, широко розставивши ноги, проте ножа з рук не випускає.
— Послухайте, бовдуре! — кажу я наполегливим голосом гіпнотизера. — Я кохаю зовсім іншу жінку! Стривайте! Я вам її покажу! У мене є з собою фото!
Вацек мовчки подається вперед, і ми оббігаємо нових півкола. Мені щастить витягти з кишені гаман. Герда на прощання дала мені свою фотокартку. Я похапцем пробую намацати її. На землю падає кілька яскравих банкнот по мільярду марок. Нарешті фото у мене в руках.
— Ось! — кажу я і обережно простягаю його з-за обеліска, але так, щоб Вацек не дістав моєї руки. — Хіба це ваша жінка? Гляньте! І прочитайте, що там написано!
Вацек скоса зиркає на мене здоровим оком. Я кладу зображення Герди на цоколь обеліска.
— Бачите! Хіба це ваша жінка?
Вацек незграбно пробує спіймати мене.
— Телепню! — кажу я. — Гляньте лишень на фото! Хіба той, хто має таку дівчину, бігатиме за вашою жінкою?
Я переборщив. Ображений Вацек робить нову спробу спіймати мене. Потім зупиняється й нерішуче каже:
— Із нею хтось спить!
— Дурниці! — кажу я. — Ваша дружина вірна вам!
— То що ж вона тут завжди робить?
— Тут!
— Не розумію, про що ви говорите! — кажу я. — Може, вона кілька разів приходила сюди дзвонити по телефону. Жінки люблять телефонні розмови, а надто коли їх надовго залишають самих. Поставте їй телефоні
— Вона й уночі буває тут! — каже Вацек.
Ми стоїмо один проти одного, розділені обеліском.
— Вона недавно приходила сюди на кілька хвилин, коли принесли додому тяжко хворого Кнопфа, — відповідаю я. — А взагалі вона працює вночі в "Червоному млині".