Гулак спокійно й холодно дивився на Дубельта, і змерк сказ в очах генерала.
— А ви — добрячий горішок… — похитав головою. — Ну–ну… Та ще не такі розколювалися в наших зубах.
Поліцейська карета мчала на Фонтанку. За Ланцюговим мостом візник виїхав на Пантелеймонівську вулицю і зупинився біля залізних воріт. Обер–поліцмейстер вивів на вулицю в’язня. Ворота відчинилися. Гулак оглянувся на вільний світ і з закладеними назад руками увійшов у темне квадратове подвір’я колишнього кочубеївського палацу — нинішнього приміщення Третього відділу.
Донині пам’ятаю: темінь. Цілком темний каземат. У казематі є вікно, але зовні воно забите дошками — це зроблено спеціально для мене — і ні щілинка не просвічується. Я дотикаюся — рипить під пальцем скло. Ніхто до мене не приходить цілу добу, ніхто нікуди не кличе. Їсти теж не приносять. У всьому світі нікого немає, крім мене. Ні з ким не порадишся, не поскаржишся — сам єси перед собою.
Під стіною — нари, у кутку — параша. Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до очей, і діймає таке відчуття, ніби я фізично не існую, а живуть лише мої думки, і аж моторошно стає під помислу: певне, так почуваються душі в загробних царствах — думають, розуміють, що діється довкола, а вдіяти не можуть нічого, бо безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або ж радіти за них і ще робити припущення: що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?
І раптом осяває мене думка — вона приносить полегшу, але й тривожить, бо треба вивірити наперед свою витримку: мої вчинки, моя діяльність тільки розпочинаються, і рано ще оглядатися назад. Я допіру матиму можливість довести свою потрібність або ж непотрібність і право роздумувати — залишиться по мені слід чи ні — отримаю аж тоді, коли пройду крізь цю темінь цілим і неушкодженим. Може, весь сенс моєї діяльності в тому, що я опинився тут? Адже світло завжди народжується в темряві.
Через добу чи трохи менше за вікном застукотіло, заскрипіло — впала віконниця і мене залило сліпучим світлом, а у дверях каземату постав, немов рятівник, мій начальник по Археографічній комісії правитель канцелярії київського генерального губернатора Микола Еварестович Писарєв, якого потім Шевченко обізвав "малим єфрейтором", і поруч нього караульний з заставленою наїдками тацею в руках.
Я спочатку не міг зрозуміти, де находжусь, — у Києві чи Петербурзі, і чому Писарєв тут?
Він усміхнувся до мене, запросив до обіду; я відчув невтримний голод і тут же помітив, як пильно слідкує за мною — достоту, як Дубельт, — Микола Еварестович. Я відламав шмат хліба і проковтнув, щоб заглушити нудкість у животі, і сказав, збагнувши, навіщо тримали мене цілу добу голодним у темряві:
— Ви будете вести слідство, Миколо Еварестовичу?
— Що ви… Просто — порозмовляємо.
— Тоді прошу залишити мене самого на час обіду, і на другий раз хай приносять мені їжу із спільного арештантського котла, а не зі столу Леонтія Васильовича.
Малий єфрейтор
Якийсь час я брав участь у слідстві над Гулаком. Після тієї розмови в казематі я зрозумів, що застосовувати до Гулака такі примітивні способи залякування, як темнота, голодування, навіть побої — марно, наївно, тому я постановив: цей горішок не на мої зуби, складу формальний протокол для Дубельта, а що він придумає, то вже його справа. Скажу наперед — гриз горішок Дубельт, потім сам граф Орлов — і не розкусили. Хи–хи… Вони намагалися його переконати, що справа, за яку він узявся, не варта виїденого яйця, а він довів, що — варта. Проте я глибоко в душі сподівався все–таки витиснути з Гулака признання: скільки людей залучено до Братства, як широко розгалужена конспіративна мережа, чи є причини для справжньої тривоги — адже Петров назвав зовсім мало імен.
І тепер той протокол ніби перед очима.
П и с а р є в. Миколо Івановичу, у вашому сортирі під час обшуку знайдено список крамольного документа під назвою "Книга буття". Ми його уважно вивчили, і нам стало страшно — за автора. Скажіть, хто його написав? У ньому, крім кари гідних випадів проти імперії та імператорів, є пункт, який передбачає поділити Росію на чотирнадцять штатів. Цей пункт живцем узятий з конституції Микити Муравйова, керівника Північного товариства декабристів. Він був засуджений до страти, кару смерті йому замінено двадцятьма роками каторги…
Г у л а к. Ви знаєте, що я замешкав у квартирі, звідки мене взяли зовсім недавно. Мені й на думку не впало перевіряти нечистоти, чи нема там, бува, компрометуючих паперів.
П и с а р є в. Список лежав зверху. Хіба ви не користувались відхожим місцем?
Г у л а к. Не пам’ятаю. Я весь свій час проводив в університеті.
П и с а р є в. Між вашими паперами — у шафі, не в сортирі — знайдено наукове дослідження "Про юридичний побут поморських слов’ян" і листи з Чехії — від Вячеслава Ґанки. Ви не будете заперечувати своє авторство? Мене особисто могло б дивувати, чому ви зайнялися історією далекої від нас Померанії, яка тулиться десь аж між Віслою і Одером і яку заселяють оті помори. Може дивувати й те, чому ви просили Ґанку присилати матеріали з історії нижчих класів — рабів, невільників, холопів. Та дивуватись, власне, нема чого, ви самі розкриваєте свої карти. У вашій праці є такі слова: "Челядь з клієнтів поволі ставала кріпаками, а місцями, як, наприклад, в Росії, — справжніми рабами". Чому ви намагалися показати становище селян у Росії в найгіршому вигляді?
Г у л а к. Я показав їх у такому вигляді, в якому вони перебувають і досі.
П и с а р є в. Скільки членів було в Кирило–Мефодіївському братстві?
Г у л а к. Я не розумію вашого запитання.
П и с а р є в. Під час арешту з середнього пальця вашої лівої руки знято сигнет з написом "Святі Кирило і Мефодій". Почекайте, не кваптеся заявляти, що ви його купили в ювеліра на Хрещатику… в це можна б і повірити. Та у вашій шафі знайдені відозви "До братів українців" і "До братів великоросів і поляків". Почерк ваш. Ви в тих прокламаціях виклали програму Кирило–Мефодіївського братства, керівником якого ви і є.