Я ніколи не збирався писати роман з часів Лермонтова і Шевченка, навіть не мріяв про таке, бо ж страшно наближатися до геніїв і вкладати у їх віщі вуста свої власні слова і свій власний спосіб мислення. Проте ще в ранній молодості, під час перебування на службі в армії в Закавказзі, мене вразили своїм сяйвом два велетні вселюдської культури — Акакій Церетелі, який на сторічному ювілеї Т. Шевченка вклякнув перед портретом Кобзаря, і Мірза Фаталі Ахундов, у котрого Лермонтов вчився тюркської мови, — великий драматург і богоборець. Про них — людей, які глибоко шанували геніїв російського і українського народів, я думав ще тоді, цікавився зв’язками між кавказькими і слов’янськими культурами, а зрештою, писав вірші, наслідуючи Церетелі, і оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами Ахундова. Я бажав глибше пізнати обидві батьківщини письменників, яких я полюбив, а тому у вільні години блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі — Кіровабада, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі — високогірного озера Гьйок–Гьйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу, зачарований стояв перед колишнім Воронцовським палацом у Тбілісі, спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада і разом з тим журився марністю цих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті ніщо не пропадає надарма, що кожна зернина життєвого досвіду неодмінно проросте у свій час.
Тож і трапилось те, чого я зовсім не сподівався… Давно вже я зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою; та ось, проїздивши півсвіту, я враз щемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гьйок–Гьйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію і Азербайджан повноводна Кура і куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі, Ахундова, Нізамі і Руставелі.
Восени 1978 року я приїхав у складі делегації на Дні української культури в Азербайджані. І через тридцять років побачив Гянджу — розбудовану на рівнині Шейха, біля гробниці Нізамі, і в центрі, де стоїть пам’ятник великому мислителю. А з Дашкесанських гір, за три кілометри від Кіровабада, витоплюється той самий бурхливий Кошкор–чай, над яким скупчився Ял–кишлак, і подібні на Айну, в яку був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж, як колись, кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і втираю сльози, і приходить святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм…
Отож це усвідомлення прирощеності до незнайомої землі, яка потім стає рідною, я з власного досвіду передав згодом М. Гулакові і твердо знаю: якщо я в чомусь помилився, пишучи роман про М. Гулака, то тільки не в цьому. Чотири ж роки я ступав тими самими дорогами і стежками, якими ходив п’ятдесят літ друг Кобзаря, Церетелі й Ахундова, великий зв’язковий між чотирма народами, людина шевченківської, церетелівської й ахундовської чесності Микола Іванович Гулак.
Про те, що він помер у Гянджі (могила не збереглася — християнський цвинтар давно пішов під забудову), я дізнався аж під час цієї поїздки. Для нас з Іваном Драчем це повідомлення було справжнім відкриттям і причиною певної незручності чи навіть сорому перед азербайджан–ськими колегами. Ми всю ніч проговорили про забутого в Україні діяча вітчизняної культури, і врешті Іван Драч, який відзначається винятковою наполегливістю, спонукав мене, знайомого з кавказьким антуражем, написати пошуковий роман про М. І. Гулака.
Та не тільки йому зобов’язаний вдячністю. Велику послугу в збиранні матеріалу і організації подорожей по Азербайджану зробив мені поет і перекладач з української мови Абдулла Аббас. Багато допоміг грузинський вчений, який захистив кандидатську дисертацію на тему життя і творчості М. Гулака, Нодар Поракішвілі, в рукописному вигляді апробували мій твір грузинський поет Рауль Чілачава та шевченкознавець Петро Жур. Щиро дякую їм за допомогу.
Я довго шукав сліди М. Гулака — в Києві, Ленінграді, Пермі, Ставрополі, Одесі, Кутаїсі, Тбілісі, Кіровабаді. Тепер, коли за тему життя і творчості М. Гулака взялися інші письменники і дослідники, бачу, що далеко не все я знайшов, бо, певне, шукав не так, як треба, і наукової доскіпливості мені бракує, і заважає професійна звичка домислювати там, де не вистачає матеріалу.
Я, наскільки мені це вдалося зробити, намагався розкрити перш за все секрет одержимості М. Гулака, який звідав усього на довгому віку і, переживши своїх друзів, соратників і недругів, не зрадив присяги, даної 1846 року, і до кінця своїх днів залишився вірний ідеалам молодості; вченого, котрий вважав своїм обов’язком досліджувати й підтримувати культуру тих народів, що дали йому притулок; патріота, який і на чужині зберіг у своєму серці святу любов до землі, що його породила.
Висловлюю щиру радість з того, що почали писати про М. Гулака як видатного математика. Адже Гулак перший розвинув невизнані в той час постулати Лобачевського. Знайдено документи, які з тієї чи іншої причини були мені недоступні: невідомі досі математичні праці вченого, листування. Цікавий лист математика П. О. Флоренського до академіка В. І. Вернадського: свідчить він, що особою М. Гулака цікавилися давно, то чей і наша праця не марна. Зацитую уривок з листа в своєму перекладі: "Як я вам казав, Гулак здається мені одним із найблискучіше обдарованих людей другої половини XIX століття, і для історії культури було б непростимо не знати його або ж обмежувати своє знання повідомленням про його участь у Кирило–Мефодіївському братстві".
Втішуся, коли наступні художні твори і наукові дослідження повніше розкриють образ цієї видатної особистості.
P. S. Й настигла мене за мою п’ятилітню працю найвища нагорода: 1985 року за роман "Четвертий вимір" мені була присуджена Національна премія ім. Т. Шевченка.
Р. Іваничук