Що було зі мною у моїх двадцять п’ять?
Вісімнадцяте березня 1847 року було для Гулака останнім світлим днем у його житті. За рекомендацією Куліша він познайомився з письменницею Ішимовою, відомою своєю "Історією Росії в оповіданнях для дітей", — цей день Микола Іванович, запрошений Олександрою Осипівною на обід, провів у її домі, слухаючи спогади про Пушкіна, який у день дуелі написав Ішимовій листа — то був останній автограф поета.
Повернувшись додому на свою квартиру, яку знімав на Пральному провулку біля Мойки у дворянки Плаксіної, Гулак ліг на ліжко, і в напівдрімоті ввижався йому поет у довгій киреї, який з непохитною вірою у своє безсмертя, з погордою дивиться на вбивцю, чекаючи пострілу; а чи впевнений був, що "весь він не умре", чи не злякала його в останній мент прірва вічного небуття?.. Повіки склеювались, долав сон, та враз він перервався від владного й вимогливого стуку в двері.
Гулак схопився, вслухався. Може, знову причулося? Стукіт у двері переслідував його, відколи переїхав з Києва до Петербурга — нерви напружились до краю, він аж тут, у столиці, усвідомив, що розпочав гру з вогнем.
На нього, тільки на нього одного покладалося усе товариство.
"Ви один найбільше розумієте, якої любові варта наша батьківщина, — говорив йому в Києві молодий етнограф Опанас Маркович, який завітав до Навроцького, щоб особисто познайомитися з Миколою Івановичем і вступити до Братства. — У повені свого необмеженого почуття ви чекаєте від нас більшого, ніж ми можемо зробити".
"Ви повинні переїхати в Петербург, — радив Гулакові Пантелеймон Куліш, — і взяти участь у вирі сучасного російського життя, що буде дуже важливо і для України".
"Я мимоволі замислився над тим, — терзав себе сумнівами співавтор статуту товариства Василь Білозерський, — яку геніальну людину ми маємо в особі Тараса, він угадує потреби народу і цілого віку… Ми не повинні залучати його в члени Братства — наражати на небезпеку".
І всі роз’їхалися — хто куди; Гулакові одному довелося налагоджувати зв’язки з російськими революційними товариствами. Насамперед він зустрівся з другом Шевченка, петрашевцем, поручиком лейб–гвардії Миколою Момбеллі.
"Ми повинні зробити крок вперед від дворянської революції декабристів, — декларував позиції свого гуртка Момбеллі. — Знищити самодержавно–кріпосницький лад можна тільки шляхом народного повстання. Нам треба виступати разом".
Гулак розумів, що йде на риск. Він закінчив писати дисертацію "Про юридичний побут поморських слов’ян" — йому всміхалася кар’єра професора університету, тож не раз мучили сумніви: що важливіше — стати на науковій вершині й сіяти з кафедр зерно правди й непокори чи посвятити себе прямій діяльності революціонера? Страх перед можливим арештом тривожив його неспокійними ночами, скільки разів він поривався знищити статут, програму й відозви Братства, та наставав день, і сором опікав його сумління — тоді Гулак ставав на очну ставку то з Кіндратом Рилєєвим, який говорив: "Ми відчули потребу пробудити Росію. Я знаю — успіху не буде, але необхідне потрясіння", то з Олександром Одоєвським, котрий напередодні повстання вигукнув: "Ми умремо. О, як ми славно умремо!" І думав: щоб припинити торг невільниками, який став у Росії звичайним явищем, щоб повернути добре ім’я слов’янина, котре в європейських народів ототожнюється із словом "раб", — для такої справи варто віддати й життя.
Мені йшов лише двадцять п’ятий рік, я ще не кохав, не мав для цього часу, мій мозок тужавів знаннями — я ще не встиг ні крихти їх роздати; був я тендітний і вразливий — переді мною поставали раз у раз чорна яма тюрми, холодні сибірські рудники, а намилена петля слизькою змією оповзувала мою шию… Але ж вони, Рилєєв, і Одоєвський, і десятки їхніх побратимів, теж були, як і я, — молоді!
Вимогливий, нахабний стукіт у двері повторився, Гулак зрозумів, що він означає, миттю кинувся до шафки з паперами, знайшов програму Братства "Книга буття українського народу", викинув її у відхоже місце; двері хиталися, Микола Іванович згадав, що в іншій шафці лежить ще один примірник програми, взяв його, та до сортиру вже не встиг — двері виважували, сховав папери за сорочку під пояс, не подумавши навіть, що його можуть обшукати. Тоді підійшов до дверей.
— Хто там?
— Іменем закону! — почулося грізне.
У цю мить Гулак відчув, як страх, що мучив його довгий час, безслідно пропав. Це було дивне й прекрасне відчуття вивільнення від стидкого тягаря: усвідомив, що з цього часу відпадає альтернативність його майбутнього життя, він безповоротно і назавжди переходить у єдиний стан — професійного борця; це сталося несподівано швидко, але сталося, і вороття не буде. Відтепер користуватиметься однією трибуною — лавою підсудних, висловлюватиме свої погляди на допитах, способом популяризації його думок будуть протоколи, а єдиним званням віднині повинна стати мужність. Він прийме цю нову атрибутику свого життя і йтиме в ньому далі так чесно, як донині.
Гулак відчинив двері: до кімнати ступили статечний генерал і поліцмейстер.
— Дубельт! — відрекомендувався генерал, нітрохи не сумніваючись, що його прізвища хтось може й не знати; не помилився — Гулак знав. Дубельт показав на жандарма: — Обер–поліцмейстер Петербурга Кокошкін… На вас, пане Гулак, надійшов донос від професора Костомарова, що ви організатор протидержавного Слов’янського товариства. Ми арештуємо вас… Кокошкін, починайте обшук і не забудьте про сортир.
— Усе… — прошепотів Гулак, і його плечі опустилися, ніби він зняв з них тягар; Дубельт прийняв цей шепіт за зойк відчаю, капітуляції, він повернув голову до арештованого, і на його суворому обличчі промайнула тінь співчутливої усмішки.
Цю усмішку Гулак запримітив і відразу розгадав її підступність. Випрямився, холодний полиск заступив його зіниці, і ніколи він з очей уже не сплине, і ніколи не впустить в’язень у душу зрадливого співчуття жандарма.
— Що — все, мій юний друже? — запитав несподівано ласкаво Дубельт. — Ви молодий, і все ще попереду вас. Як поведетеся… Ось Костомаров чесно виказав…
— Ви брешете, — не підвищуючи тону, промовив Гулак і побачив, як дикий сказ зайнявся в очах Дубельта; білі рукавички в його піднятій руці затріпотіли над головою в’язня — кулак, розтявши повітря, прослизнув біля вуха.