— Ах, я весь час про своє та про своє, — обірвала я згадку. — Скажіть хоч кілька слів, хто ви?
Микола розповідав скупо, а я, повірте, й не здивувалась, дізнавшись про його минуле. Та й що тут дивного? Він — чесний, учений, жив тоді в Києві, то з ким йому було водити знайомство, як не з Шевченком і Костомаровим?.. Потім я обдумувала: а може, його образила моя байдужість, адже не був простим вигнанцем, може, слід було поспівчувати, поохати? Але чому? Хіба моя доля легша, хіба я не покотилася теж по світу, маючи набагато вищі амбіції, ніж праця у балаганному театрі?
Він ніби прочитав мої думки, простягнув руку, стиснув мені зап’ястя, попросив:
— Покиньте балаган, ідіть зі мною…
— О ні, — відняла я руку. — Не звикла я до осілого й осідланого життя… І, мабуть, для виправдання своєї відмови проказала знаменитий гоголівський пеан дорогам, бо й справді поза мандрівками в мене не було іншого життя: — "Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное слово: дорога! Ясный день, осенние листья…" — і зупинилася на півслові.
Микола наморщив чоло, сказав терпко:
— Ця поезія підходить для людини сильної або ж перекотиполя… Я втомився, силу втратив, розмотуючи сувої шляхів, але скажіть, яка омана чи примана підстьобує вас, що й радієте з вічної дороги?
Мені добре було з ним там, у трактирі: нас багато земляків розсипалося по імперії, і всі ми жили порізно, не знаючи один одного; розмовою з Гулаком я відвела душу, та останні його слова охолодили мене. Трохи за Гоголя образилася, трішечки за себе — за "перекотиполе", та найбільше він сам мене розчарував тяжкою зневірою. Стало гірко, аж обурливо: я — і то думала весь час про велике, а він, який заповзявся будити народ і мав для себе приклад подвигу Шевченка, свого друга, — отак занидів духом. Яке він має право?
— У Ставрополі, — мовила я по хвилі, не підводячи голови, — мені довелося зустрітись — теж випадково за обідом — з жінкою, яку за розповсюдження прокламації публіциста Михайлова "До молодого покоління", котра закликала боротися за землю і волю, засудили до дивної кари: їй не можна було зупинятися в одному і тому ж населеному пункті більше доби — щоб не могла встигнути навести зв’язки. Вона обійшла всю Україну, Центральну Росію, Прикавказзя…
— Жінка в чорному, — підказав Гулак. — Я теж бачив її у Ставрополі.
— Неймовірно… Одні в нас дороги… Так ось вона, голодна і гнана, несла по світу ідеї висланого на каторгу Михайла Михайлова, теж Шевченкового друга, — і не зламалася. Жінка! А ви… Не ображайтеся, та скажу вам: справжня людина повинна дійти своєю дорогою мужньо до кінця хоча б для того, щоб пересвідчитись у своїй потрібності чи непотрібності. Шеляга не вартий той, хто зупиняється на півдорозі.
— У чому ж ви пересвідчилися? — запитав різко Гулак.
— Ні в чому, я ще не дійшла. Та маю свій борг. Хто багато взяв од людей, багато мусить віддати. Хто мало — частка того скромніша… Як у мене. Тільки шлях до своєї митниці треба знайти. А ви, бачу, й не шукаєте…
— Шукаю…
— У мандрівках до самого себе?
— У мандрівках до суті речей, законів світу.
— Абстракція… Його можна знайти лише в дорозі до людей.
— А де та точка зіткнення з народом, де? — в печальній безпорадності Микола розвів руки. — У який бік ступити перший крок, щоб зблизитися з ним? Отак, як та Жінка в чорному? Це крапля у морі… Така діяльність подібна до філантропії поміщика, який роздав своє майно бідним, а вони багатшими від того не стали… Наша діяльність зупинилася перед бар’єрами — майновим, освітнім, класовим. А тому ми ходимо, мов пророки серед пророків, а народ нас не знає…
— Хтось же мусить переступити той бар’єр. Тому всім треба йти, наближатися… А вас переміг страх.
На цьому наша розмова закінчилася. Я встала з–за столу, промовила вмисне фривольно, щоб він розчарувався й не думав потім про мене:
— Добре мені було з вами… Я б віддалася за вас на якийсь час, хіба це мені вперше? Та нині вертаємося до Тифліса. У мене там мала дочка, в сусідів залишаю… А будете колись у Тифлісі — завітайте, докінчимо розмову. Я живу в татарському кварталі Сейдабаді. Так сталося, що в татарському, не побусурманилась, ні… Спитаєте Авлабар, а звідти через Метехський міст — прямо на мечеть.
…Я лежала на його руці й думала, що мені судилося допомогти цій людині дійти до кінця його дороги і віднайти себе знову. Я зреклася усього свого заради нього. На жаль… Ми й досі не сплатили боргів — ні він, ні я… Мій Боже, а театр воскрес — і в Грузії, і на Україні!
Петро Сергійович Клушин
Той службовий день у Кавказькому намісництві розпочався з виклику начальника головного управління Петра Сергійовича Клушина в кабінет намісника.
Ранній виклик, який свідчив про невідкладність справи, не обіцяв нічого доброго — Клушин зайшов до кабінету Олександра Івановича Барятинського підтягнутий і насторожений.
Фельдмаршал не підвівся з–за столу для привітання, це означало, що він невдоволений службою Клушина. Патрульна думка попетляла в Петра Сергійовича по всіх звивинах мозку, але не спіткнулася об щось таке, що могло б викликати гнів намісника; Клушину відлягло на серці, він розслабив ліву ногу, це помітив фельдмаршал, підвівся і, минаючи поглядом свого підлеглого, мовив холодно:
— Поясніть, Петре Сергійовичу, зробіть ласку, чим заслужив учитель Першої гімназії Гулак на вашу увагу, і то аж таку, що ви привселюдно кинулися його обнімати? Цей на перший погляд незначний інцидент стався учора у приймальній залі на зібранні вчителів тифліських навчальних закладів. Прошу, пояснюйте.
Клушин чекав чогось набагато серйознішого, він заспокоївся зовсім, в кутиках уст промиготіла посмішка, та миттю згасла: намісник проштрикнув суворим поглядом начальника головного управління і повторив — уже роздратовано:
— Пояснюйте, пояснюйте!
Педро Сергійович, напевне, узявся б розповісти намісникові довгу історію знайомства і дружби з нинішнім учителем Гулаком, можливо, Барятинський зм’як би і це добре відбилось би на долі опального Миколи Івановича, але наказовий тон намісника прозвучав принизливо, Клушин побагровів, виструнчився і сказав різко:
— Мої друзі, ваше превосходительство, знайомі і улюбленці — це моя особиста справа. У тому, що я привітався тепліше, ніж цього хотілося вашому фіскалові, з Гулаком, не вбачаю жодної крамоли — Микола Іванович поводиться гідно, а в Пермі вчив моїх дітей. Ну, а якщо ви вважаєте, що я допустився промаху, то мені не залишається нічого більше, як чекати ваших розпоряджень. Дозвольте ретируватися.