Він підійшов, узяв мене за руку і проказав, ніяковіючи:
— Не гнівайтеся за мою настирливість, землячко, хочу порозмовляти з вами. Я родом з Полтавщини…
— Отакої! — сплеснула я в долоні. — А я киянка… Що ви тут робите? Теж балаганите?
— Ні, вчителюю.
— Аж тут? А то чому?
— А ви? Ходімте пообідаємо разом.
Він був якийсь такий — мені важко сказати — добрий чи то уважний… З мого личка тоді, як казали, пити б воду, я давно звикла до голодних поглядів мужчин, до квапливих домовлянь про зустріч, до безболісних розлук; моє життя нікого не обходило, я була артисткою, і в цьому — все. Артистка повинна перевтілюватися, а з чого, з якої — що кому до того?.. Тож квиталися на місці: від мене брали мить утіхи і сповна платили тим самим. А цей…
Що ж то я говорила йому за обідом?
Він перепитав, коли ми у трактирі сіли за стіл:
— Киянка?.. Будь ласка, розкажіть про себе, я жив у Києві.
Я почала… Ага, звичайно, з того, хто я і звідки. Мені здавалося, що він почужіє, коли дізнається, що я за походженням полька — із старовинної обрусілої шляхетської сім’ї. Але ні. Навпаки, я помітила в його очах зацікавленість… Мої батьки були в тісних зв’язках з баронесою Брінкен, курляндкою, дружиною француза Філіппа де Мельяна, про якого ходили чутки, нібито він рідний брат Робесп’єра… Одне слово, люди різних національностей зійшлися коло вогнища французьких революційних ідей, тоді це було модно. І для мене, малої, щось перепадало — для душі і розуму, коли я слухала розмови старших… Моїх батьків сорок третього року скосив мор, мені було п’ятнадцять. Можете уявити мій тодішній душевний стан… Саме в той час баронеса відкрила свій "Зразковий пансіон для дівчат" і влаштувала мене в ньому. Вихованки мешкали в пансіоні, їх відпускали до батьків лише на літні вакації, мені ж не було куди йти. Лаура Осипівна Брінкен була жаліслива й безмежно нудна, це мене пригноблювало (батьки мене навчали самостійності), і я рахувала дні, місяці, роки, звикаючись із думкою, що працюватиму гувернанткою в якомусь багатому домі. Така перспектива мене зовсім не захоплювала, але ж яке інше майбутнє могло чекати бідну сироту?
Та сталося зовсім інакше. На третьому році навчання почав викладати в нас історію старший учитель Першої Київської гімназії Микола Іванович Костомаров. Усе тоді в моїх зелених поглядах пішло шкереберть. Він відкривав нам зовсім інший світ, ніж той, у якому ми жили, дотримуючись гарних манер, зовні цілковито підкоряючись приписам дворянського середовища, потаємно поклоняючись пам’яті французьких революціонерів і зовсім не знаючи народу, серед якого жили. А Костомаров відкрив нам його минуле і сьогоднішнє. І задзвеніли в нашій уяві мечі по печенізьких та половецьких щитах, простугоніла Києвом чорна орда, знищуючи все живе, проридала невольнича козацька дума, прокотилися українською землею криваві битви з моїми родаками — ляхами… І я сприйняла цей новий реальний світ: волелюбні ідеї, навіяні абстрактною для мене французькою революцією, небавом проросли в моїй свідомості на історичному матеріалі героїчного народу…
Микола Іванович, кремезний, світловолосий, з розумними великими очима молодий мужчина, спочатку викликав своєю появою у класі сміх: віцмундир висів на ньому абияк, чоботи — великі, а на волоссі довкола голови завжди залишався пруг від капелюха, мов від обруча, він весь час сіпав головою, щоб позбутися твердого, мов кінський хвіст, чуба з чола, часто моргав очима, ніби вони запливали сльозами. Та згодом ті всі його ґанджі разом пропали, ми, романтичні дівчатка, всі до одної позакохувалися у Костомарова, а він вибрав собі з–поміж нас старшу за мене двома класами випещену красуню Аліну Крагельську. Як там далі в них вийшло, не знаю…
— У переддень шлюбу він був заарештований, — промовив глухо Гулак.
— Неісповідимі путі Господні… — зітхнула я.
Уроки Костомарова перевернули мої погляди, укладені дотоді, мов на поличках. Була я родовитою полькою, яка не знала польської мови, бо виросла в Росії, про Україну й не чула… І ось моя душа розкрилася до неї, я побачила синів козацької вольниці, які стали рабами, — і допоміг мені їх побачити росіянин!
— Він сам син кріпачки, — вставив Гудак.
— Он як…
Мене зацікавила Україна: а хто вона є, кого славетного має? Поляки пишаються Міцкевичем, росіяни — Пушкіним, а українці? Самою відгомонілою славою козацьких походів? А нині живить їх лише стара дума? Я спитала про це Костомарова, спитала з певним викликом, та він нічого мені не відповів, а на другий день приніс книжечку. Це були "Гайдамаки" Шевченка…
Я помітила, як при цій згадці спалахнули в Гулака очі і тут же, ніби чогось злякавшись, згасли.
— Отак–то все почалося, — урвала я свою сповідь. — Я з польки стала українкою: Шевченко переміг. Стала я на боці Ґонти, хоч, правду кажучи, й донині морозить сцена вбивства дітей. Це ж і мене, хрещену католичку, мав би він…
У трактирі було порожньо, я ж помітила, що Гулак раз у раз озирається. Проказав упівголоса:
— Шевченко ніколи не проповідував убивств, він з болем писав про втрачену спільність між українцями і поляками. — Помовчав хвилинку і враз пожвавішав: — Та спільність історично існувала між усіма народами… Вам ніколи не спадало на думку, чому лезгинка — такий популярний танець у Грузії, а на Україні — краков’як? А річ у
тім, що в первісних взаєминах між цими народами лежала приязнь, яка виявлялася у найкращій іпостасі людських єднань — мистецтві, і тільки політична кон’юнктура розмежувала їх. Духовна ж спільність існувала завжди…
Він згадав про мистецтво, і я, на підтвердження його думок, розповіла, як стала артисткою в українському театрі, у котрому працювали… хто тільки не грав у ньому: крім українців — росіяни, поляки, грузини…
А тоді наближалися випускні екзамени. Аліна Крагельська вже закінчила навчання; як склалася її доля, я не відала, та знала певно, що її матінка, заможна дворянка, належно прилаштує дочку; до мене ж наближалася моя безрадісна неволя у ролі вічної гувернантки, якій усміхалася, в найкращому випадку, доля коханки господаря дому… Саме тоді гастролювала в Києві трупа Млотковського з українським репертуаром. Я змалку мала нахил до театральної штуки, у пансіоні не раз виступала в різдвяних та великодніх містеріях. Тож проглянула всі спектаклі Млотковського, а "Наталку Полтавку" дивилася аж тричі. Третього разу несподівано для себе самої я вирішила: а чому б мені не спробувати щастя… Млотковський — поляк, родак, свій як не заплаче, то хоч скривиться, а я співаю добре, граю на клавесині — хор театрові завжди потрібен… І пішла за лаштунки проситися в театр. Антрепренер послухав мене, прийняв. До жалісливої й нудної баронеси Брінкен більше не поверталася. Невдячна, так… Та мене поманили дороги.