З такими думками виїздив Пандюк з Самбора. Він навіть не помітив, що небо стало хмаритись і повіяло холодом, а неудовзі став накропати дрібний зимний дощ, який вказував на довшу слоту.
Пандяк поїхав коротшою дорогою на "ями" попри Дністер. Як сюди зблизився, війшов непомітно із ло-зів якийсь чоловік і зручно мов кіт скочив з заду уа візок.
Пандяк повернувся і побачив свого наймита Максима.
— Ти що тут робиш?
— Хотів з вами поговорити, ще поки до дому вернетеся, та чи нема часом у вас дещо перекинути за драбину...
— Пошукай під сидженням.
Максим сягнув рукою і витягнув кошіль, в якому була флящина з горілкою, печений пиріг і ковбаса. Став уплітати потягнувши кілька глотків горілки.
— Говори, що маєш? Чи ти довго тут сидів?
— Не довго, я не дармував, ходив поміж людий...
— Ну?
— Не добре,— він прихилив губи до вуха Пандяка і став щось довго шептати.
Пандяк хитав головою, а на прикінці каже:
— Чи ти цього певний?
— Ото маєш! Я на вітер не говорю ніколи.
— Гм... Як ні то ні, відложимо на пізніще. Воно нам не втече... Василя ти не стрічав?
— Ні...
Як Василь вийшов з Самбора стояла на небі погода і сонце страшно нагрівало. Він зняв з голови капелюх і ніс його в руках обливаючись потом.
Йдучи він задумався, а далі щоб зайнятися чимось та звернути думки на оден предмет він узяв собі одну тему із св. Письма і став на него складати проповідь. Коли би так сталося, щоб таку проповідь виголосити перед владикою, а проповідь вийшла гарно, як то добре би було. До тепер він приєднував собі усіх своїм голосом. Добре би було ще в проповідництві визначитися та вибитись поміж товаришами. Тоді би владика певно сказав: "тебе шкода на село, ти підеш до міста". Треба над цим попрацювати. А-ну, попробую! Після цих метод, яких навчився на теольогії, він став розкладати вибрану тему на частини, оброблювати кожню окремо, лучити разом. Говорив проповідь сам до себе гестикулючи руками. Цею роботою так захопився, що не зважав на ніщо. Не завважив, як чисте небо занеслось сірими хмарами і став накрапати дощ. Аж як скінчив свою роботу розглянувся куди він зайшов. Минув не то "ями", куди вела коротша дорога на Калинів, але і велику пинянську коршму. Придивляючись блище зміркував, що він вже під Конюш-ками. Вертатися було ніяк. Треба мандрувати через Сигіть до Гордині і він туди попрямував. Тимчасом дощ ставав що раз густійщий. Із дорожньої куряви робилося болото, на дорозі ставали калюжки на яких повставали великі нузирі. Слота не аби яка, і Василь почував, що на тілі робиться мокро і холодно, бо від разу похолодніло. Василь прискорив ходу і поспішав, аби бодай до сигітської коршми добитись.
Ця коршма стояла на роздорожу межи Гординею, Конюшками і Долубовом. Була дуже стара, криша поросла мохом і травою, та всяким хабуззям.
Здавалося, що то якась стара ропуха, котра здихати збірається. Два невеликі віконця виходили на дорогу, а коли в них заблимало світло, то виглядала на якусь казочну потвору, що чатує на подорожніх, щоб їх проковтнути. В коршму входилося з дороги звичайними дверима, не було тут заїзду і воріт, як по коршмах водиться. Цими дверми заходилося до сіний, а заразом до стайні, де стояло дві жидівські корови і кілька штук ялівнику. Коршма мала дві кімнати: одну просторішу з великою печею, другу менчу "ванкір", з якого виходило вікно на лози. А цих лозів стояв тут цілий ліс. Вони простягались аж до старого дністровського річиська, над яким стояла однісенька хата двірського полевого стражника. Поза цим не було тут далеко і широко жадної оселі, хіба розлогі сіножати, болота, лозові та тернові ліси. В великій кімнаті не було шинквасу, за горілкою ніхто сюди не заходив, подорожні, що верталися з Рудок на Гординю сюди не вступали.
Тут сидів жид Мошко у двоє з жінкою, держав в дворі "пахт", цебто брав з двора молоко і побирав від подорожніх "мостове" для двора.
Того дня, як тудою мандрував промоклий до сорочки Василь, сиділо в коршмі троє людий.
То були обірваньці в старих подертих сірачках. Оден із них був в постолах, і його звали бойком. Двох других були босих. Оден мав повязану ганчіркою голову. Вони сиділи за довгим столом, частувалися горілкою, хлібом і часником. Вони зрідка перекидались якимись словами, хіба їм зрозумілими.
В другій кімнаті сиділи якісь инші гості жиди. Вони завзято спорили між собою, інколи так голосно, що частенько оден з трох обірванців вставав і ковтав до дверий ванкіра, щоби стишилися.
— Де Черупа забарився? — питає оден обірванець.
— До міста поїхав.
— Знаю, що до міста, але вже повинен тут бути.
— Та коли? Поїхав вже пізно, а заки прителепаєть-ся з відтам...
— Я це сам добре знаю...
— Як знаєш, то чого питаєшся?
— Якого диявола сваритесь? — каже третій.— Зле вам тут сидіти? Як тобі мокро, то йди на двір просушитися...
А тим часом на дворі ляв дощ мов з коновки.
Перед коршмою хтось зачалапав по дорозі. Оден з обірванців сказав: пст! і зараз двох пропало за столом під лавою.
До коршми війніов Василь. Його полотняний халат поприліпав до мокрої сорочки, а коли зняв з голови високий капелюх, то з крисів вода хлюпнула.
— Добрий вечір!
— Доброго здоровля! А звідкіля то панич так мандрують в таку погану слоту?
— Йду з Самбора до Гордині.
— Ов! та туди?
— В Колюшках я поступав до знайомих.
— Варто було там заночувати.
— Я спішусь до дому.
— А чогож не йдете, а втрачаєте час тут.
— Хочу трохи просушити одежу.
— Та на вас не лише одежа, а й сорочка мокра. Шкода заходу, бо за хвилею знову змокнете. Краще вам мандрувати далі.
Василь не знав, що йому робити. Ця рада виглядала на приказ: забірайся. До того ще оден обірванець відразу виліз з під лави за стіл. В коршмі було мало світла, і не можна було придивитися з лиця. За тим відхилились двері ванькіра і хтось туди виглянув.
Василь налякався такого товариства. Він нагадав собі, що сьогодня говорили жиди про злодіїв і їхні штуки, і хотів чим швидше вийти. Сказав лише "добраніч" і почалапкав дорогою.
— Як раз тепер мусів його дідько сюди наднести...
— А ти його пізнав?
— О то раз! Як би я його не пізнав, ми були би собі инакше поговорили.
— Слухай бойку, ти оден з нас не босий, піди за ним та проведи його до села. Може його хто з наших стрінути, не пізнати, та якого лиха накоїти.