ЧЕТВЕРТА ЗАПОВІДЬ
Повість
І.
Скільки разів вертався зі Львова до Самбора Берко-балигула, все викликав своєю появою в місті сенсацію. Він вертав прямо з столиці і привозив багато новин, привозив приватні листи, на які люде терпеливо ждали, привозив і подорожніх.
В тім часі желізної дороги ще не було, а оплата поч-това на листи була висока. Тому-то люде, або переказували собі устно, або писали листи, які передавали через такі оказії як балигула, за маленькою заплатою.
Свій в'їзд до міста звіщав Берко пекольним дзво-ненням у дзвінки ріжної величини, котрі начіпляв і до дишля і на шию трьох сухих мов драбина коней.
Те дзвонення чути було дуже далеко, як зближався до міста і люде цим цікавилися, знали, що то Берко вертаєся.
Берко-балигула, знана в Самборі особа і кожна дитина могла показати його оселю на "бліху", себто в жидівській частині міста. До Львова їздив він при-вильно що суботи по шабасі літом і зімою. Як лише відправив свої борухи, запрягав коні і їздив по місті збірати своїх пасажирів. Зачинав від менше упривіліованих, і, зібравши цих, їздив далі нераз до одинацятої години ночі. їздив великим, довгим возом, вкритим плетеною з соломи будою. На верху протягнене було грубе полотно, напоєне дохтьом. На возі були чотири широкі сидження, кожне на чотири особи,— по дві обернені до себе плечами. Таке місце платилося ріж-но, залежно від цього, чи людина сиділа лицем до коней, чи було подальше оси воза і т. п. По обом бокам були в буді отвори, заслонені полотняною завісою.
Таку сенсацію викликав приїзд Берка одного серпневого четверга 186... року.
У той час верталися зі Львова університецькі студенти, тому-то Берко виїхав по них аж двома возами відразу.
Як станули вози на Берковім подвір'ї, стали із возів наче з Ноєвого ковчега вилазити пасажири. Вони були помучені довгою дорогою, невиспані і обсипані курявою так, що лиця не було їм знати. Кожний спльовував, обмітав з одежи куряву, витягав з під лавки свій клунок і йшов до міста.
Між подорожніми, що цього дня приїхали, був оден молодий високого росту чоловік, одягнений зверху в полотняний халат, у високім капелюсі "циліндрі" і в чоботах з халявами. Лице у його було без вусів і зараз можна було пізнати, що він належить до духовного стану.
Подорожний витягнув з натугою з під лавки дерев-ляну білу скринчину, в другу руку взяв палицю і парасолю та пішов до міста. Пішов бічними вулицями на вулицю Ткацьку, а звідси завернув минувши св. Івана на вулицю Криву.
На цій улиці стояв невеличкий домик пані Марії Підміської, вдови-попаді. Домик був собі звичайний з високим сторчачим дахом і однісеньким димарем. Такі домики міщанські стояли тут скрізь поза серединою міста. Зараз за цим домиком стояла стайня на корову, хлівець на свинку, курник і комора на дерево. За подвір'ям був великий огородець з яриною та малий садок. В середині дому було всього три кімнати і кухня. Одну кімнату, найбільшу, призначила пані Підліська для школярів, що у неї мешкали на станції.
Пані Підліська жила у цім домику з невеличкої вдовичої пенсії, та з школярів, які у неї мешкали. По трохи помагав їй син Сильвестер, що був парохом на Підгіррю недалеко Самбора. Вона жила з дочкою Ганею, якій було двацять літ, не більш. Не було в них великих гараздів, але і біди не було. Навпаки вона була своїм положенням вдоволена, молилась за свого покійного мужа, що спромігся для неї сей домик купити, та придбав для неї власний куток на старість.
Того дня, як це оповідання зачинається, пані Підліська пішла рано до міста на торг за покупками. Ганя остала вдома з наймичкою Паранею. її післала обійти корову, а сама прятала в хаті. При тім вона деколи заглянула до кімнати, де сиділа найнята швайка, що шила білизну для Гані на віно. Бо у Гані лагодилось на цю осінь весілля. Вона була засватана за богослова Василя Пандяка, що якраз цього року кінчив богословські науки, і якраз сьогодні мав приїхати зі Львова. її сватання не було принагідне, нагальне, як часто з богословами водиться. Василь Пандяк мешкав у Підміської в семий і восьмий клясі гімназії, у неї склав матуру, вони пізналися, полюбили одне одного, як Василь покінчив другий рік теольогії, таки заручилися. Він був сином селянина-дука Павла Пандяка з недалекого села Сокирчиць.
Усі сусіди і знакомі завидували Гані такого щастя, бо всі знали, що пані Підліська крім цього домика немала нічого і великого посагу для своєї дитини скласти не могла.
Недиво, що Ганя, надіючись сьогодні Василя, була схвильована, хотіла припрягати хату так, щоб все було в ладі більш як у будень. Заставила Параню вимести подвір'я. Тимчасом пішла через сіни у комнату пере-дягтись, бо до тепер ходила у старій спідничині, білім кафтанику, боса.
Вікно було відчинене на садок, звідкіль заносило пахощами літної горячої днини.
Аж почувся на вулиці сильніщий хід, відтак скрипнула хвіртка від вулиці і в сіни війшов Василь Пандяк. Він став завзято стріпувати куряву з одежи, чоботів і капелюха, що аж посірів від пороху. До того він сильно зіпрів несучи скринку.
Ганя не вспіла ще передягтись, і кликнула крізь зачинені двері:
— Прошу на другий бік перейти, бо сюди не можна.
— Добрий день, Ганю, здорові були! Я не хочу йти в хату, бо я страшно запорошений.
Ганя виглянула крізь вікно на подвірря, де Параня замітала і виспівувала пискливим голосом якусь коломийку.
— Параню, покинь трохи роботу та поможи паничеві обчиститись з пороху.
Параня знала, про якого панича говориться, покинула мітлу серед подвір'я і побігла в кухню за щіткою.
— Здорова була, Параню,— каже Василь обтріпуючи з одежи куряву.
— Цілую руки! Ей, та з такого чищення нічого не буде. Най панич роздягнуться, я зараз подам води вмитись і одежу вичищу гарненько...
Ганя покінчила свою тоалету і вийшла до сіней запаленіла уся мов рожа.
Звитались мовчки. Василь пішов зараз в ту саму кімнату, де Параня принесла умивальню з студеною
І
водою. Треба було аж два рази зміняти воду, бо з рук, з лиця, голови і шиї аж болото злазило.
Василь обертаючись розглядався по хаті. Нічого тут не змінилося від того часу, як був тут то гід, як тому чотирі роки тут мешкав і вчився до матури. Ті самі картини на білених стінах, ті самі деревляні чотирі школярекі ліжка, той самий стіл, покраяний берегами ножем, ті самі деревляні крісла.