Ці насмішки давали Арсенові оту малу життєву втіху, якої шукав для себе, щоб відокремитися від чужого йому поспільства; цинізм був добрим лікарством на зневіру — кращим, ніж хвилеве забуття у ложі повії або щоденне усвідомлення своєї присутності на землі. Іронічна зверхність розбуджувала ще й злобу і створювала ілюзію непокори, протесту. Арсен злорадів, коли побачив свинячі вуха архієпископа, і огида до жорстокого святенника була рівна огиді Яцька Русина, і був Арсен однодумцем Яцька, різнило їх тільки те, що той за свою огиду платив сухотами в недужному храмі на Краківському передмісті. Арсен же, ненавидячи архієпископа, розпогіднював йому чоло, мав добрий заробіток, а ще міг підробляти, як Спитко, підхихикуванням на жарти вельмож.
Але ж не всім, не всім помирати на сухоти в Миколаївському шпиталі. Я ж не продаю душі вінценосній худобі, душа при мені, вона чиста і чистий я!..
Так, так, це підвищення в опочивальні патриціанської лазні, цей трикутний півострівець у кутку відокремив Арсена від того світу, де полювали на нього одержимі люди, пойняті нерозумними поривами; від мирської метушні, серед якої, з одного боку, чатували на людину золоті тенета духовного рабства, а з другого — чорне провалля розкритої лазаревої торби.
Арсен міг тепер з погордою дивитися на тих, хто внизу, будь то патрицій чи жебрак, бо розкіш і блиск високого світу ніколи не зваблювали його, а жебрацька миска вже не лякала — він тепер мав якраз стільки, щоб бути незалежним, міг упоюватися власною музикою і піснею, і байдуже йому було, хто її слухає, хто переймає — ситі чи голодні, одягнені чи голі, нападники чи обложені; музика сама собою мала вищий сенс, а він був творцем, то хто ж краще за Арсена міг заховатися в її найглибші тайники, утекти від світу разом із своїм безнадійним і споганеним людьми коханням.
…Суботнього літнього вечора, коли надворі було мало що прохолодніше, ніж у лазні, шепнув боязко Спитко:
— Ідуть…
Сам бургграф — ну й що? Руський староста і архієпископ власними персонами — ну й що з того, запобігливий Спитку? Чи не так, скрипалю Боцуле?.. Ах, ти поклявся промовчати весь свій вік, бо збагнув, що словом нічого змінити не можеш, а запропастити своє тіло або ж душу так легко; можливо, ти маєш рацію, я теж мовчу, тільки на відміну від тебе шукаю сенсу свого існування; ти ж, як і Хойнацький, зрозумів, що знайти його неможливо, ви більше не шукаєте і ждете, поки доля сама вас знайде. Хто з нас має рацію?
Вони увійшли до опочивальні в довгих до п'ят барвистих перських халатах, були надто, як для відпочинку, серйозні, чимось стурбовані; сіли за столик, нахиливши голови.
— W Olesku klęska[45], — почув Арсен слова Пйотра Одровонжа, і хоч йому було байдуже до того, що діється у чужому для нього Олеську, здригнулися пальці, збилися з ритму, вельможі зачули фальш у мелодії, хтось із них повернув до музикантів голову; Арсен вдарив сильніше по струнах, пильно дослухаючись до розмови. Здолали Преслужича? То й що… Проти панів пішов, бо сам захотів паном бути… Таж не за Яцька, не за мене, не за Гаврила!.. За Русь… Авжеж — за панську Русь. Проти поляків? Так… Але ж і Хойнацький поляк. Чи винен він у тому, наприклад, що Кашмір III зруйнував у Львові Успенську церкву й на тому місці наказав будувати кафедральний костьол, щоб міг у ньому молитися своєму католицькому Богові? То що скажеш, Преслужичу, — валити тепер цю величну споруду, над якою працювали тисячі чорних рук, і ставити знову церкву, аби вдовольнився православний Бог? До біса ті боги… Програв, Івашку? А Орися?.. Вона давно з твоєї ласки програла. І я — теж… Що, що?
— Бездари, хто їх послав туди! — заворушив вухами Ян Одровонж. — Гугнявий Менжик і слинявий князь з Мазовеччини… А скільки гонору! Król Jagełło bił krzyżaki i pan Krupa chciał być taki…[46] Та я їх… Та я їх би…
— До Феміди на Ринку хоч на півдня прив'язав, — допоміг архієпископові бургграф.
Збадьорішала музика, Арсен сам не знав, чому швидше забігали пальці. Переміг Преслужич (а хіба Преслужич?) — русини перемогли, а у вас затрусилося сало зі страху, кабани годовані, на хлібі русинському випасені, вухаті свині, тварюки…
Вельможі розмовляли уже на повний голос.
— А ми тут, під боком, нічого не знали. Найясніший сам керував битвами з Городла, та замість гінця, що мав сповістити про перемогу, уздрів на власні очі Казика Мазовецького, якого випустив олеський лотр. А нині круль до нас — по допомогу. В песячий голос…
— Ясне чоло поникло, посмутнів орлиний зір, могутні плечі опустилися…
Пйотр Одровонж випльовував слово за словом.
— Тс–с–с… — бургграф приклав пальця до вусів, кивнувши головою на слуг, що заставляли стіл, вистелювали рушниками крісло. — Зараз заведуть. Йому лікарі прикладають п'явки…
— О, ці тварючки — найближчі приятелі короля, їм би шляхетські герби! — вигукнув архієпископ. — Хоча б скоріше приїхав Олесницький… Князь Семен Гольшанський уже робив нам візит. Він згоден на елекцію Жигмонта Кейстутовича. Не буде Свидригайла — Луцьк складе зброю. А тоді з Олеськом… — він притиснув ніготь великого пальця до стола.
— Що, знову в болото? — невдоволено глянув на брата руський староста. — Скільки шляхетського цвіту марно пропало! Інакше треба, інакше… Я відібрав у Преслужича Рогатин, а тепер обкроїмо всі його землі довкола Олеська і скажемо: виходь — віддамо.
— Це мудро! — вихопився бургграф і знітився під поглядом архієпископа.
До Арсена долітали уривки фраз, музика то стишувалася, то вибухала веселими спалахами: переміг Преслужич, перемогли русини, там Орися, дайте коня, дайте коня! Ураз схопився бургграф, змахом руки зупинив музику.
На порозі став пахолок, прошепотів:
— Їх ясновельможність…
Двоє слуг вели під руки згорбленого дідка в розстебнутому халаті, жовта шкіра обтягнула ребра, з лисуватої голови звисали пасма мокрого рідкого волосся; дідок дибав, кволо переставляючи ноги, і стогнав; староста, архієпископ і бургграф стояли у глибокому поклоні, старець махнув їм рукою, щоб сідали, сам допався до крісла і весь сховався у ньому, потім нагнувся уперед і, блудячи маленькими очицями по обличчях львівських вельмож, проказав, запинаючись: