Поляки вибралися з боліт і виходили на передмістя за Брамою. Тут вдарили на них Івашкові кінні вої, і впав у цій останній сутичці, тяжко поранений, гончар Микита.
Незабаром на князівських наметах опустилися стяги з орлами, а на їх місце піднялися білі…
Розділ десятий
ГОЛИЙ КОРОЛЬ
В опочивальні патриціанської лазні пахло вином і помаранчами, зрідка крізь двері коридору заносило гнилим смородом пари, поту й розпеченого каменю — це тоді, коли заходив якийсь пан у квітчастому халаті, а якщо надто розіпрілий — то й зовсім голий.
З підвищення у куті, на якому щовечора стояли головний музикант патриціанської лазні гусляр Арсен, дудар Спитко з Клепарова і молдавський лаутар Боцул із скрипкою, зручно було споглядати напівголих і голих вельмож, що, розімлілі, звалювалися у дерев'яні крісла, стікали потом, віддихувалися, висихали, а потім замовляли музику, пили вино й розповідали, перебиваючи один одного, фацеції, а іноді точилися тут впівголоса розмови державної ваги — тоді музикантам веліли грати голосніше.
До лазні у відповідні дні приходили змивати з себе бруд магістратські райці, лавники, поборці, суддя, інстигатор[42], писарі, речники, ландвійти передмість; окремо парилася виконавча служба — нічний бургомістр, дверник ратуші, ключник міських хвірток, вежові трубачі, васерляйтери[43], екзактори, ціпаки; по суботах — це був найвідповідальніший для музикантів день — довго сиділи в опочивальні бургграф, Арсенів меценат, і два брати — верховні повелителі світського й духовного життя на Львівській землі — руський староста Пйотр і львівський архієпископ Ян Одровонж.
— Ха–ха–ха!
— Під час покутної процесії, — говорить хтось (Спитко уже всіх розпізнає, хоч вони й однакові без одежі: "Це дверник ратуші"), — узяв мужик жінку на плечі замість хреста, а його питають, де хрест. "Та на мені, весь вік його ношу". А жінка каже: "Це правда, тільки несе його не Ісус, а анцихрист".
— Ги–ги–ги!
— Запросили трефніса до панських покоїв, — вступає у чергу на фацеції ключник Босяцької хвіртки, — а там усе в коштовностях та золоті. Трефніс закашлявся, а сплюнути ніде, то й харкнув панові в бороду. "Вибачайте, ваш–мость, — розвів руками блазень, — я нічого тут не побачив бридкішого від вашої бороди".
Не сміється ніхто: інша справа — мужики, а з великих панів більшим панам належить сміятися, виконавчій службі не пасує. Знічений ключник водить очима по обличчях — ну, хоча б один вискалив зуби!
— Хі–хі… — не втримався дудар Спитко.
— Маєш гроша! — втішився ключник.
Е, та тут не тільки музикою, а й підсміюванням можна заробити. Отак просто: засмієшся і маєш гріш…
То було ще на початку Арсенової служби в лазні. Не сподобався смішок дударя головному музикантові, і гріш його впік, ніби не в Спиткову, а в Арсенову долоню впав, але не сказав нічого, а похмурий лаутар Боцул ніби й не помітив; Спиткові ж заробіток сподобався, і він вирішив подвоїти свої доходи.
— Крикнув трефніс до пана, який ішов кладкою над болотом: "Гей, вважай, бо зроблю тобі те, що вчора одному вже зробив!" — Спитко впізнає васерляйтера. — Пан зліз із кладки в болото та й питає: "А що ти зробив тому вчора?" — "А те саме, що зробили осьдечки ви, вельможний пане".
Знову жарт про великих панів — сміху немає, а Спитко:
— Хі–хі–хі!
— Маєш два гроші! — шпурнув монету васерляйтер.
— А я бачив такий дзвін у Кракові, що як у нього на Різдво задзвонять, то на Великдень у Варшаві чути, — хтось віцує, а розохочений Спитко булькає у дуду, сміється на весь голос.
— Лови півгроша!
Спитко йшов додому багатий. Сказав на Ринку побратимам:
— Ходім на пиво, я плачу.
— Не п'ю на блазенські гроші, — відказав лаутар Боцул.
— А будеш далі реготати, — процідив Арсен, — іншого дударя знайду.
— Дурні, тож регочіть і ви — це ж гроші!
— Марш, псяюхо! — гаркнув Арсен.
…Патриції, звісно, до дешевих фацецій не вдаються, розповідають дотепні придибенції, видаючи їх за свої. А Спитко спробував заробити і в патриціїв.
— Я нині розбирав справу трьох злодіїв, але яких, якби ви знали, мосціпани! — затер руки інстигатор, віддихавшись після пари. — Прийшли вони до магістрату просити, щоб дозволили їм учити купців, як пильнувати свій товар, їм дозволили, а вони стали перед торговими рядами з киями і давай молотити ними болото, вигукуючи: "Quisque suas res attendat!"[44] Позбігалися до болота купці, а інші драбуги з їхньої шайки за той час позамітали ляди та й тільки їх бачили. Привели до мене цих трьох, а вони кажуть: "Хіба ми винні? Ми ж попереджували торгових людей, щоб пильнували свого майна".
— І ви їх, розуміється, виправдали, — втрутився у розмову міський суддя. — Треба б на ваше місце поставити мою пані — ото був би прокуратор! Кажу їй якось: "Будемо нині судити хлопця за те, що з чужою жінкою спав. Жаль мені його — спробую врятувати бідолаху". — "Врятувати? — поглянула на мене зневажливо Магда. — На горло треба скарати нікчему, який біля чужої жінки заснув!"
— Ха–ха–ха! — зареготав Спитко.
На сміх дударя ніхто не зреагував, а по хвилині ландвійт Зоммерштайн кинув зневажливо в його бік:
— Як уже захотів бути блазнем при панах, то навчися не тільки сміятися, а й сказати щось розумне.
— На, маєш! — прошепотів Арсен. — Ти й до трефніса ще не доріс.
А взагалі працювати музикантом у лазні було навіть цікаво.
Симеон Владика, який мав можливість бачити патриціїв лише в адамашкових туніках та оксамитових жупанах, коли ті були в силу своїх посадних можливостей менторами, меценатами або ж цінителями його витворів, говорив, сміючись, Арсенові, що він з охотою, якби лише вмів, пішов би грати до лазні, аби побачити цих самих вельмож без регалій і пихи, коли–то вони з необхідності стають бодай на хвилину звичайними людьми.
Це було таки цікаво — стояти одягненим у гранатову туніку із срібними позументами й дивитися на туші вельможних панів, які там, унизу, сидять з обвислими животами, з баб'ячими складками на грудях, з мокрим волоссям, з–під якого стирчать червоні вуха, і знаходити для себе злобну втіху, споглядаючи ситу череду тварюк, що жадібно жере помаранчі, хлебче вино й ліниво м'ямлить фацеції, аби разом із сміхом видихнути пару, якої забагато вдихнули на найвищих східках у лазні. Це ж таки радість — відчувати фізичну й духовну вищість над тими, кому підвладний, ненавидіти їх, а потім дома разом із Симеоном Владикою впівголоса кепкувати з них і потішати себе, мовляв, якими б могутніми не були патриції, а до малярів, музикантів дорівнятися не можуть, бо надто великі їх животи — мов у наїдених кліщів, а голови малі й порожні, як у блощиць.