— Панове… Панове… Я послав Казимира й Менжика, ага… Ви вже знаєте… і тих, які залишилися, на Поділля. Там теж… Там хоч францішканця посій, то вродиться схизмат… А до вас прийде князь Ян з Сенна. Під вашу руку… Боже, Боже, як я втомився. Яке тяжке життя… А взагалі, скажіть мені, панове, що то є — людське життя? Повіжте…
Мовчали вельможі, не знаючи, що відповісти, никли в поклоні, а дідок, забувши про державні справи, лепетав одне й те ж:
— Скажіть, на милість Божу, що таке життя?
Бургграф аж голову витягнув, напружуючи мозок, йому так хотілося дати влучну відповідь королеві і заслужити в нього ласку, та в голові лише порожньо гуло.
Арсен приглядався з підвищення до старця, і йому було смішно, що ця руїна уособлює державну владу, і ставало страшно при думці, що стільки крові дужих мужів ллється за примхи й бажання цієї немочі; король перехопив погляд музиканта й кивнув рукою:
— Ну, скажіть, хоч ви скажіть, пахолки…
Скрипаль Боцул тримав ув опущеній руці скрипку й понуро мовчав, не наважувався хихикати навчений уже Спитко, а король не спускав погляду з Арсена:
— No, powiedź, powiedź mi, młodzieńcze, co to jest życie…[47]
— Вельможний королю, — промовив Арсен, гасячи усмішку в кутиках уст, — життя — як лазня: хто вище сидить, з того більше поту тече.
— До дябла… — пробурмотів бургграф, глипнувши з ненавистю на Арсена.
Зморщене обличчя короля просяяло, наче ця відповідь дуже багато для нього важила.
— О–о! — вистогнав він. — Це правда, це свята правда!.. Грайте, грайте, мої кохані…
Спитко прошепотів єхидно:
— А ти доріс до блазня, Арсене.
Підвів Арсен руку і, стримавшись, тяжко опустив її на гуслі. Рвав струни.
Король промовив згодом:
— Які ладні музиканти… Хай вони завтра грають у вас на бенкеті, пане Одровонж.
На бенкеті короля не було — йому знову прикладали п'явки.
Пйотр Одровонж, отримавши необмежену владу над галицько–руським краєм, виголошував на радощах тости, а музиканти грали марша.
— За круля!
— За ойчизну!
— За звиценжство над схизматами!
Зойкнули струни на гуслях, обірвалися, мовчала скрипка, тільки дуда пропищала марш.
— Що там трапилося? — схопився бургграф.
— Струни порвалися, — не підводячи голови, глухо мовив Арсен.
— На такому тості, хаме… — довершилася учорашня злість на зухвалого музиканта, судома зціпила вилиці бург–графа, ще мить — і він наказав би слугам відлупцювати всіх трьох нагайками, але гості веселилися, короля не було, негоже було їм псувати настрій; з уст до уст ходила королівська фацеція — що таке життя; гості не знали, хто так дотепно відповів королеві, але знав бургграф, і староста, і Арсен — ні, не канчуками слід тепер покарати хама…
— Пане Одровонж, — перекричав бургграф галас. — Яко міський голова, маю до вас претензії, пане старосто. П'ять років тому рада львівського патриціату ухвалила, щоб жоден мешканець Львова під загрозою штрафу в чотири гривні не запрошував до себе в гості більше шістнадцяти осіб. Скільки тут разів по шістнадцять? Щоб не ставив на стіл більше чотирьох страв — скільки тут разів по чотири? І щоб не запрошував на забави більше двох блазнів, а в пана старости — аж три!
— Ми не блазні, вашмосць… — прохрипів Арсен серед мовчанки, що враз запала в бенкетному залі; тремтячою рукою він розстебнув комір туніки і повторив голосніше: — Ми не блазні, пане!
— Як же — ні? — розвів руками бургграф. — Хто ж учора пригравав та підбазікував голому королеві?
Сміх, немов вибух порохової бочки, потряс залою, і поник у цьому реготі Арсен. Розбити гуслі — не посмів, вийти — не рушив з місця; сміх переміг його, розчавив, і подумав гусляр, що даремно він закривався музикою, немов щитом, від сильних світу сього, одночасно прислужуючи їм. Так не можна, можна тільки відійти, як Яцько. А чому — як Яцько, чому — не як Осташко Каліграф? Хіба може встояти на світі один?
Бенкетний зал спорожнів аж уранці; іменитих гостей старости Одровонжа, п'яних, оббльованих, розносили в носилках слуги, розвозили в каретах.
Змучений, зім'ятий, чорний вийшов Арсен із воріт Низького Замку; не сказавши й слова Спиткові й Боцулові, поплівся провулками в бік Татарської вулиці і, зупинившись неподалік міської брами, сказав уголос:
— Прокляття вам. Не ступить більше сюди моя нога.
Пішов, і дивно було самому, що так спокійно, без давнього страху і без докорів сумління теж, іде до того місця, яке досі навіть у думках обминав, немов там давно приготований для нього надійний притулок.
На риштуванні біля щита з гербом Львова стояв щуплий, невисокий, весь заляпаний фарбою маляр — Арсен упізнав Збігнєва Хойнацького. Над головою лева, який передніми лапами сперся об скелю, він вимальовував золоту корону.
— Сервус, Арсене! — гукнув Хойнацький згори. — Так рано до "Браги"? Певне, перепив на королівському бенкеті?
— Перепив, Збиху. Перепив… А ти, бачу, герби вдосконалюєш?
— Аякже. Спохопився бургграф після приїзду короля, що це православний лев, і наказав домалювати йому корону — таку, як у польського орла.
— І стане лев католиком?
— А певне. І до катедри піде на пацєж[48], лише сумніваюся, чи вміє він по–латині.
— Цього не конче, Збиху. Поляки думають, матка боска молиться за ойчизну по–польськи; русини переконані: Пречиста Діва випрошує в Ісуса смерті ляхам клепарівською говіркою, але й ті, і ті забувають, що вона затята іудейка, яка навіть ідіш не знає, лише іврит.
— Та й то правда. А ти куди?
— Повіж, Збиху, навіщо ти мене спровадив у той вертеп? Захотілося тобі, ляху, з руського музиканта зробити блазня?
— А що — уже обзивали?
— Учора…
— То будь спокійний. Коли тобі кажуть, що ти блазень, а ти за це ображаєшся — значить, ти ще ним не є. Я ж не б'ю у морду того, хто мене називає малярем. Крім того, як видно, твою персону сприймають можновладці доволі серйозно: воюють з тобою. Та вони б тебе повісили, коли б ти сказав хоч четвертину того, що має право сказати блазень. О, та ти ще міцно стоїш! Ось коли тобі дозволять говорити, що думаєш, паплюжити вельмож, — то знай — тебе вже ніхто не боїться, і ти пропав.
— Розрадив ти мене… А я до Яцька йду.
— Видно, донині тобі добре жилося, що ні разу не відвідав бідолаху. А запахло бідою, то боїшся самотнім залишитися?