Перед гетьманським ложем простелений дамаський килим, ніхто не сміє на нього ступити без повеління Богдана, на нього має стати той, кого гетьман назве своїм спадкоємцем, а хто ним буде, знає поки що тільки він; усі ждуть із затамованим подихом, коли Богданові уста зронять заповітне слово — і хай би воно вже впало нарешті, бо нестримно струменить цівка піску в клепсидрі, і кожна піщинка відлічує останні секунди гетьманського життя.
Виговський у нетерплячці аж уперед подався — чей на нього має впасти присуд гетьмана, мусить так статися, бо ще мить — і роздеруть, розшматують, потопчуть полковники і чин, і славу, і подвиги великого полководця й спустошать знесилену Україну роздорами й руїною; Виговський таки ступає крок уперед — вже одна його нога притоптує дамаський килим; Богдан помічає владний порух генерального писаря, він кволою рукою стискає булаву, підносить її і ставить перед Юрасем; Юрась це бачить, та ще не сміє підвести голови, й тоді падають з уст полковника Лісницького бунтівні слова: "Таж він недолугий, батьку, це не Тиміш — нема Тимоша!"; лють скороблює бліде обличчя гетьмана, й він молодо вигукує, аж стрепенулася полковницька рать: "У двір вивести й до гармати прикувати!"; сердюки вмить виконують наказ, а тоді прошелестіли останні слова Богдана: "Нехай тая слава буде, що Хмельницький гетьман…"
Патріярх Макарій осінив хрестом померлого, й підвівся з колін чихирний Юрась, сягнув по батькову шапку, надів на голову і, притоптаний її вагою, вигукнув, підвівши вгору руку з булавою, немов хлопчик, цяцькою втішений:
"Я гетьман України і поклоніться мені, народи!"
Полковники голови поопускали, патріярх Макарій далі беззвучно молився, а Юрась, розштовхавши вартових при вході, вбіг до посольської ізби, щоб сповістити світ про своє високе призначення…
Офорт знову опустився долі, ожив, і хроніст Северин продовжував спостерігати, що сподіялося в посольській світлиці.
Обличчя послів, щойно від непевности стужавілі, враз розпогодилися, вчувши волання Юрася: кожний–бо, наречений Хмельницьким, ставав образом двох Україн, що одна на одну не схожі, як не схожі були між собою син і батько; непоступлива й грізна держава Богдана залишилася мертвою за ширмою в гетьманському покої, а до послів вийшла Юрасева — ущербна і смішна.
Й зареготав Трубецкой, розвівши руки. Замість поклонитися новоспеченому гетьманові, він аж назад перегнувся й довго гигикав, тамуючи глузливий сміх, врешті простягнув уперед руку, досяг Юрасевого вутлого плеча й, попліскуючи та зверхньо погладжуючи геть збаламученого хлопця, наговорював йому до вуха про вічну єдність братніх народів, які однієї віри суть, однією мовою розмовляють і в однаковому послушенстві перебувати мають у білого царя, що споконвіків володіє Великою і Малою Руссю — прийшов же нарешті вашій дитячій забаві в окремішність неминучий кінець, і хай возрадується люд, повік об'єднаний на просторах єдиної і неподільної московської держави…
Знічений Юрась тремтів у обіймах Трубецкого й тихо пручався, намагаючись вивільнитися від нього, він з надією поглядав на волинського каштеляна Беньовського, і той, схопившись із лавиці, рішуче підійшов до Юрася, узяв його за руку й потягнув до себе: "Ти, славний гетьмане, не забувай про колишню нашу згоду, потоптану неправим бунтом твого вітця…"
Тієї ж миті Саддик Челебі, розгублений спочатку навальною напастю московського й польського послів, теж допав до малого гетьмана, відсторонив і взявся нагадувати Юрасеві про союз Богдана із султаном: "Та не піддавайтеся вічним ворогам своїм, бо тільки Велика Порта може врятувати твій край від зажерливих сусідів…"
Юрась усе ще намагався вивільнитися з обіймів доброзичливців, він однією рукою притискав булаву до грудей, а другою поправляв гетьманську з поламаними перами шапку, що насувалася на очі й заступала світ…
Хроніст Северин з цікавістю спостерігав за веремією в посольській ізбі: посланці сусідніх держав тягли кожен до себе замученого Юрася, викручували руки, і врешті закричав малий гетьман, заплакав, звалився на долівку й забився в приступі падучої… І топтали сусіди вражену тяжкою болістю Україну, й підступала до неї неминуча смерть, аж вийшов з гетьманського покою ставний Виговський і порятував її на хвильку. Він підвів з долівки нещасного хлопця й мовив до нього: "Тобі ще рано брати до рук булаву, спершу трохи повчишся у братській колегії й розуму наберешся, а ви, поважні посли, чекайте, аж поки вас прийму я", — й підняв Виговський булаву, що валялася долі…
Утім стихло в залі Китайського палацу. Чернець Гедеон стояв, як і перше, навпроти хроніста Золочівського замку, впершись у нього неблимним поглядом, ніби чекав спонуки до подальшої розповіді, й сказав Северин:
"Говори, говори, я слухаю".
Гедеон закрив обличчя долонями, він був знівечений зневагою чужинців, і сповідь стала для нього єдиною розрадою.
"…Вельми тяжка булава, достойний скрипторе, дуже важкий той гетьманський буздуган, а проте — якщо ти хоч раз до нього діткнувся — самі руки тягнуться, липнуть, і відірвати їх годі, й за булаву кожний готов пролити чужу і свою кров… О, я сповна пізнав тую спокусу, але й далі жду і сподіваюсь хоч раз іще в житті утішитись її звабою.
Я зроду нефортунний, пане скрипторе, і зовсім не через свою недолугість, як це намагаються втовкмачити в мою голову і в голови всього козацтва московські й польські державні достойники — та й свої теж — від полковників до черні… Моя недоля спороджена меншістю, малістю перед сильнішою навіть після своєї загибелі особою, і є нею мій старший брат Тиміш. Він заступив мені світ до булави, до слави, до гетьманської всемогутности; Тиміш мене щодень вбиває, знесилює, пригноблює, додає жадібности до влади, та водночас і віднімає ту силу, яку ще маю. Я хочу вбити мертвого і якби зміг таке вчинити, став би тоді Юрієм, а не Юрасем — пахолком, поштурхачем, наймитом!
Я довго думав, як заспокоїти свою пасію, та скутку досягти не міг — чей сам мій вітець, переможець короля, добровільно залишився його васалом, а потім погодився стати підніжком білого царя. І всі, хто не хоче нині польського чи то московського підданства, так знай і меле: якби жив Тиміш, він став би самодержцем!.. Така фама пішла про нього, хоч ніхто не може досвідчитись у її справдешності, а що мені робити, коли великий Богдан передав мені у спадок не карбача, а шлею, і я чекаю допомоги — хай то від короля, царя, хана чи самого чорта — щоб тільки позбутися привида свого старшого брата…"