Юрась–Гедеон перехилився через стіл до хроніста й гаряче зашепотів, а очі мав при цьому блудні й жадібні:
"Але я таки відібрав булаву в поганого Виговського — відразу після того, як він під Конотопом ущент погромив московське військо, — чернь підтримала мене, чернь завжди схилялася до Москви, а хіба мій вітець не припав їй до ніг — тож припав і я, і хтозна, чи на моєму місці не вчинив би так і Тиміш… Я чимдуж подався у той самий Переяслав до московських посланців, щоб підписати статті — не батькові, а ті, які склав воєвода Трубецкой. І на мить, тільки на коротку мить втішився я: на бенкеті в Переяславі мене славословили чужинці, і мені тоді здалося, що я нарешті позбувся зловісної примари брата…"
"А далі що сподіялося з тобою?" — спитав хроніст ченця, який на хвильку змовк.
"Та що… З Переяслава я рушив з військом на Чигирин, та не здолав могутньої залоги Виговського. Скинутий гетьман через послів намовляв мене йти на Москву — помститися за мученицьку смерть мого швагра Данила Виговського, замордованого москалями: пальці відрізали, вуха просвердлили, очі залили сріблом… Та я не послухався, й мене прокляла рідна сестра, і прилучився я до київського воєводи Шереметьева, дарма, що він при людях зневажив мене словами: "Цьому гетьманичеві краще б гусей пасти!" — тільки німо озлобився я, знаючи, що про Тимоша він так не сказав би… Під Чудновом, на Тетереві, поляки розбили московське військо, і тоді я вголос поклявся: "Господи, виведи мене з цього пекла, не хочу гетьманувати, піду в ченці!" Однак старшини, як і рік перед тим, уклали з поляками угоду в Гадячі, а теж посол Беньовський разом з полковником Дорошенком примусили мене присягти на вірність Речі Посполитій перед коронним хорунжим Яном Собєським… Я став тінню Беньовського, на його вимогу взяв у писарі недоляшка Павла Тетерю, який за мене гетьманував, мене ж Беньовський проголосив гетьманом усієї України, і я нібито правив нею, водно допитуючись у посла: "Скажіть мені, що маю робити, і я зроблю…"
За рік після Чуднова підписав я договір з кримським ханом Мухамед–Гіреєм, пустив його на Лівобережжя, а за два — чорна рада в Ніжині проголосила гетьманом джуру мого вітця Івашка Брюховецького. Тоді Беньовський порадив мені покласти булаву, й гетьманом Правобережжя обрано Павла Тетерю. А я постригся в ченці в чигиринському монастирі, прибравши ім'я Гедеона…"
Чернець замовк, насунув на голову каптур і сховався за мерехтливими пломінцями свічок, потім зовсім розчинився в темряві, скриптор Северин чув лише його шелестливий голос:
"Слухай уважно: я розкрию перед тобою найсокровеннішу свою таємницю, тільки ти мовчи, мовчи… Вчора перед віконцем моєї келії з'явився золоторогий королівський олень з Вороняцького лісу. Він поклав на підвіконня морду, довго дивився на мене, і я зрозумів, що це знамення… Збереться в Золочівському замку поважна рада між супротивниками, як завше, до згоди не дійдуть, а тоді мені ще раз подадуть гетьманську булаву. Бо чому ж би то королівський олень кликав мене? І я прийшов…"
Цієї миті в Китайській залі пролунав глузливий сміх. Северин, пройнятий містичним страхом, схопився з крісла й побачив, як на картині, на лівій стіні, гомерично регоче лінивий козак Мамай, узявшись руками під боки…
V
Неначе вихор увірвався в ротонду й вимів з неї голоси, сміх і тіні привидів; глухо стало в Китайському палаці, як це буває тільки опівночі, коли переломлюється доба; в той мент відсутнє будь–яке життя — справжнє, а чи примарне.
Німо висіли картини, щойно оживлені давно проминулим часом, й прикипіли до стін, ніби вмурувалися в них; голова Будди на тумбі перемінилася із живої плоті у звичайний гіпс: очі пророка, хвилину тому звернені горі в молитві до найвищої духовної сили, зблякли й погасли, звільнившись від пізнавальної енергії, що мала збагнути таємницю початку й кінця; пломінці свічок стали схожі на лялечки, в яких затаївся невідомий вогонь, який колись неодмінно вихопиться на волю й хто знає що сподіє: освітить новим сяйвом світ, а чи спопелить його…
Опівнічне небуття тривало тільки мить, а може, й зовсім не тривало, може, тієї миті й не було, проте, в тому нічому напевне відбулася незрима для мене переміна, і я відтепер звикатиму до нової сутности життя, яке з того боку часового перевалу обіцяло невідому й заманливу будучність, а з цього — тільки перспективу остаточного пізнання.
Водночас я розумів і з тим змирився, що перебуваю в пройденому часі; моя пам'ять сягала тепер у майбутнє, яке я добровільно полишив, однак, без нього обходитись не міг: мене й далі цікавило життя полишеної сучасности, я хотів про нього думати й турбуватись ним, та співрозмовника серед тіней далекої історії не мав, тому покликав для розмови жінку, яка ласкаво впустила мене в минуле, сама ж залишилася на часовій межі.
І докликався. На фронтальну стіну ротонди впала, відтіснивши темряву, світляна пляма, на якій вирізьбилась знайома постать музейної пані Катерини. Вона, як і раніше, тримала в руці схожий на м'яч клубок й намотувала на снувальню пряжу, проте цього разу я не віднайшов на її обличчі знайомих рис примарної дівчинки з м'ячиком або ж гедоністичної ескімоски Саламіни — жінок, які пропонували мені довгу стежку життя, таємниці тілесних радощів та продовження роду, — обличчя жінки за снувальнею було вродливе й водночас холодне, як мармур, і в мою тяму увійшла думка про те, що після неіснуючої північної миті я таки ступив на протилежний схил перевалу, що спадає до єдиної в світі справжньої правди, і той клубок — то не м'ячик молодечої радости й надії, а намотана нитка мого життя в руках богині Парки.
Клубок був ще доволі великий, і це мене заспокоїло: довго мотатимеш нитку, моя богине, і я встигну, таки встигну записати хоча б дещицю хроніки того життя, яке щойно явилося переді мною пунктирними обрисами. Я доконче увійду в нього, щоб дослідити безперервну тяглість історії, яка ніколи не повторюється, зате кожен її мент — навіть із найдальшої відстані — кидає чітку проекцію на нинішний день, і називається вона досвідом, який неодмінно треба засвоїти, аби не повторювати давнішніх помилок та ще й зуміти помножити добрі здобутки.