Майстер учепився думкою за вутлу постать нефортунного монаха, і йому на мить здалося, що те руйновище, яке привиділося по дорозі до Золочева, й ці вічно відроджувані села, а теж навіки зниклий монастир — то лихо з рук нещасного Юрася, проклятого безумством за гріхи Богдана, а ще за ліниву мрійливість козаків–мамаїв, які й досі ждуть, що стрепенеться зачарований кінь, намальований вправною рукою чужого ізографа для мрій поспільству про волю та заспокоєння.
Дійнятий новою думкою, Майстер переступив через згадку про недавнє лихоліття й зайшов у смугу давнішнього, котре нинішньому передувало й чіплялося ланкою за ланку в безконечному ланцюгу непоправних кривд. Северин заглянув до кімнати в прибудові до Китайського палацу, побачив там застелене ліжко й цим вдовольнився, узяв з тумбочки трійчатий підсвічник з крученими восковими свічками, запалив їх, бо вже стемніло, і увійшов у ротонду, де стояв круглий стіл і чотири крісла довкола. Світло впало на вибілені стіни; з одного боку дрімав на картині замріяний Мамай, з другого висів збільшений офорт Шевченка "Дари в Чигирині", а в глибині круглої зали стояв на тумбі й молився до свого бога знайомий Майстрові Будда.
Індокитайський пророк мав зведені до стелі очі, та коли я сів у крісло, приготувавшись до медитувань на самоті, він опустив погляд і зупинив його на мені. Від цього стало спокійно на душі, ніби в тому мудрому погляді я знайшов захисток від тривог, до яких мене підготувала пані Катерина, й коли я згадав про неї — вмить вона з'явилася під стіною за снувальнею з клубком у руці.
"Ти вже не в нинішньому дні перебуваєш, — промовила жінка. — Про нинішний день у тебе збереглася тільки пам'ять: на своє щастя чи нещастя, ти сів у крісло хроніста Золочівського замку, він працював тут триста років тому; з цієї миті ти стаєш героєм дійства, яке має відбутися. Будь уважний: невмільцям і непокірним стинають голови в татарні…"
У цій пересторозі я відчув її прихильність до мене, й тепло огорнуло мою душу — я так не хотів, щоб вона зникла. Однак світло від свічок перемістилося на офорт, жінка втонула у темряві, і я побачив, як постаті на картині заворушилися: вони були живі.
Картина опустилася, спершись нижньою рамкою в долівку, заступила весь правий бік стіни, й зійшли з офорту люди, заповнивши посольське помешкання в Чигиринському палаці.
Московський посол Трубецкой сидів у кріслі біля самого входу в гетьманські покої, наче йому належалося поперед усіх увійти до гетьмана або ж першим його привітати, коли той зайде до ізби, спонурений посол опустив голову, аж борода закрила золотий ланцюг, що звисав з шиї до пояса, він неприязно зиркав на турецького посланника у високому тюрбані; Саддик Челебі вийшов з–за столу, застеленого вишиваним обрусом, на якому лежали навхрест складені шаблі, призначені для подарунка, й Трубецкой простягнув руку, загороджуючи турчинові дорогу; за ними під стіною на лаві сидів польський дипломат — волинський каштелян Станіслав Беньовський, котрий уже багато років безуспішно доправлявся вічного миру з козаками, він не квапився на прийом до гетьмана і щось там писав на папері гусячим пером.
Однак ніхто до послів не виходив і не запрошував їх до гетьмана; біля широкої пройми, що вела в покої, стояли на варті два сердюки при шаблях, вони списами загородили вхід, а зсередини долинав глухий гомін, мабуть, там відбувалася рада, й посли мусили терпляче очікувати, поки до них вийде джура й запросить на високу авдієнцію, або ж з'явиться сам гетьман з булавою.
А який він нині, не знали посли й хвилювалися з цікавости й страху: хто до них вийде — переможець чи переможений, гордий сюзерен чи потульний васал, грізний вождь чи впокорений літами і втомою старець, повелитель чи прохач, думний побідами лицар чи зв'ялений усвідомленням нездобутої волі підданець — чей за ним десятки перемог і стільки ж поразок… Ще не знали посли — будуть вони диктувати гетьманові свої умови чи безголосо погоджуватимуться з гетьманськими вимогами; вони переглядалися між собою, зважуючи можливі здобутки і втрати, — гетьман не кликав послів і сам не виходив, німі й незворушні стояли гетьманські охоронці, й те напружене очікування ставало обтяжливим і нестерпним.
Й ураз поштиво розступилися сердюки, рознявши схрещені списи: хтось виходив з покоїв, прямуючи до посольської ізби, чулися боязкі, тихі й безвладні кроки, й за тим з пройми підтюпцем вийшов щуплий юнак у кармазиновій, хутром облямованій опанчі, із страусовими перами на гетьманській шапці, яка своїм тягарем пригинала йому голову, він ледве втримував важку булаву у кволій руці, широкі шаровари замітали долівку; хлопчисько був смішний і нікчемний, мав він клинцювате худе обличчя й збаламучений несподіваною втіхою й водночас дитячим переляком погляд; посли рвучко підвелися з місць, вражені кумедною з'явою, їхні щойно стривожені обличчя розпогодилися глузливими посмішками, втямили ж бо, що непоправна катастрофа спіткала нині Україну.
Хирлявий юнак заволав:
"Я гетьман України Юрій Хмельницький, і поклоніться мені, народи!"
Й тоді зриме дійство знову стало німим зображенням на офорті, картина гойднулася на стіні й тихо повисла, а перед Северином стояв тичкуватий чернець у рясі з каптуром, він зсунув той каптур на потилицю й, увіп'явшись у Северина чорними очицями, що полохливо бігали в орбітах, мовив:
"Я чернець Гедеон з монастиря Василіянів, а ким буду згодом — ще побачить світ! Ти ж хто такий?"
"Хроніст Золочівського замку", — відказав Северин.
"Optimissime![65], — вигукнув Гедеон. — Скоро тут відбудуться знаменні події, і ти їх мусиш докладно занотувати у своїй хроніці… А наразі послухай, що розповідатиму".
IV
У гетьманському покої сволоки й одвірки різьблені, стіни й стеля тесані, на тильній стіні, позаду ложа, висять лук і шабля, в ізбі пахне ялиною і чебрецем. У глибині покою стоять полковники з бунчуками, перед ними — генеральний писар Іван Виговський, він з малиновим прапором у руці закам'янів у очікувальній напрузі; поруч сперся на патерицю антіохійський патріярх Макарій і творить беззвучну молитву; до побічниці ложа припав чолом Юрась Хмельниченко й не плаче — ловить вухом найменший шерех, звук, який ось–ось мав би провістити йому подальшу долю, й хтозна — принизить чи возвисить його та вість; гетьман блідий від недуги, мов нічна нетля, а від літ сивий, як пугач, безсило лежить на підбитих подушках, проте правою долонею владно прикриває булаву, він ще не тлін, ще вождь — і німіють у покорі старшини.