Та коли після смерті матері сестри довідалися, що та залишила Кетрін "усе" — старий будинок, меблі, посуд і трохи грошей,— сльози їхні висохли. Вони найняли адвоката, щоб відсудити "нерухоме майно", рівне за вартістю сумі, яку мати буцімто заборгувала їм багато років тому за виконання дрібних послуг: купівлю продуктів і всю ту роботу, яку буцімто викопували вони або їхні чоловіки. Кетрін, натішившись їхніми вигадками, віддала все, що вони просили. Не хотіла залишати в них ніяких почуттів до себе: ні любові, ні, звичайно, ненависті. Тепер їхня ненависть до неї вщухне, вилившись у безпідставне, глухе, віднині безсиле обурення. Вона їх збулася.
Кетрін помістила об'яву в бюро по продажу будинків для білих, хоч агент сказав їй, що надій мало. "Ніхто, крім кольорових, не купує в цьому районі",— по-ІІСІІИВ він. Три місяці жовте оголошення "Продається" иітало її на фронтоні будинку, як вона йшла вранці па службу чи поверталася надвечір назад, та коли встановлений термін минув, Кетрін вирішила не давати об'яви на наступний строк. Не хотіла продавати "кольоровим". Чому? Через матір. Але ж мати померла. То й що, адже мати була б принижена, довідавшись, що її будинок не складає цінності ні для кого, окрім "кольорових", тобто людей, у яких немає змоги придбати нічого кращого... Але ж мати померла. Так, померла, Кетрін це знала, проте все ще чекала, що стара з'явиться й почне снувати туди й сюди з віником і совочком для сміття. Зрештою вона почала думати про матір лише як про особу, що втримала її від заміжжя, але не відчувала до неї через це ненависті. Пе відчувала ні ненависті, ні обурення, взагалі нічого до неї не відчувала. Проте з будинку не вибралася.
Багато років Кетрін не розуміла сенсу своєї роботи, але несподівано збагнула, що люди, чиї прізвища значаться в картотеках, не клієнти, а якраз навпаки. Якщо роботу виконувати як слід, то коробки легшають. Робота взагалі не залежить від прохачів. Коли до її кабінету — вона обіймала вже посаду контролера — заходили підлеглі, упрілі й засмучені (можливо, з клієнткою сталася істерика, а ці молоді люди щойно зі студентської лави), Кетрін знала одно: робота, за яку їм платять гроші, полягає в тому, щоб скоротити списки. Кетріп варто було кинути побіжний погляд на принесені папери — вона стільки їх бачила,-— як відразу помічала фальш: "Ось подивіться, вони не одержували допомоги з травня по липень. Ви звернули увагу? Хто їх утримував, якщо вона непрацездатна? У неї мусить хтось бути, хто дає їй гроші, розпитайте її про це. Нате, заберіть папку. Ні, ні, ніякої допомоги".
Тепер їй не доводилося зустрічатися з прохачами, на її рішення не впливало особисте ставлення до людини, її вже не могло прикро вразити залляте слізьми обличчя чи поганий запах з рота. Взагалі пічого особистого, просто служба. З таким самим успіхом вона могла б проглядати прізвища в телефонному довіднику, судячи лише з вигляду прізвища, викреслити його чи лишити — деякі прізвища мали сумирний виг.'їлд, вони не скаржитимуться. Інші, навпаки, можуть репетувати і спробувати зняти бучу, і, хоч ніякої бучі не станеться, розумніше не гнівити ті прізвища, ндже будь-який розгардіяш — річ небажапа. Химерпо, що ті "прізвища" пов'язані з людьми, які чекають годинами в черзі в коридорі, за бар'єром, у пальтах, непорушні, мов вівці. Іноді від цієї думки в Кетрін наморочилася голова — так з нею траплялося ще в школі, коли вона марно старалася розв'язати якусь пад-то складну математичну задачу.
їй уже перейшло за тридцять, а вона й досі вважала себе молодою; зрештою, колеги були старші від неї. Н будинку шугали жахливі протяги, він був до того старий і похмурий, що саме відображення її стрункої постаті в коридорному дзеркалі переконувало Кетрін, що вона ще молода. І материна присутність здавалась такою зримою, що вона, Кетрін, все ще повинна була залишатися найменшою в сім'ї... Хоч вона вже не купувала нічних сорочок і купальних халатів з тайм пою надією, що це "для її весілля", проте не перестала мріяти про свого майбутнього чоловіка. Десь у глибині душі чекала на нього. Ніколи, жодного разу не згадала про свого нерішучого жениха — він помер разом з жінкою, що завадила їхньому шлюбові. Коли-не-коли приятельки зводили її з ніяковими чемними холостяками, але з того нічого не виходило. Іноді то були вчителі, іноді "самостійні ділові люди", то несміліші, то сміливіші, але завжди "до побачення" біля дверей будинку Кетрін виявлялося остаточним прощанням.
Якось вересневого дня, по обіді, невдовзі після її Іменин — Кетрін сповнилося тридцять чотири — вона прямувала до автобусної зупинки, коли її увагу привернув чоловік, що вийшов з аптеки. Трохи вагаючись, пін усміхнувся й гукнув:
— Алло, міс Елікзандер!
Вона сахнулася, почувши це звертання: "міс Елік-зандер" — так називали її в бюро на 4-й вулиці. Вона пильно подивилася на чоловіка. Невже це хтось з її підлеглих? Ні, не підлеглий і не клієнт. Високий, з вузьким обличчям і рідкуватим волоссям, років п'ятдесяти; темний костюм з блискучої тканини, саме такої, що рекламується в усіх магазинах осіннього одягу.
— Не впізнаєте? — всміхнувся він, показуючи криві зуби.
— Ви... містер Мотт?
— До дідька з містером! Просто Боб. Боб Мотт, радий познайомитися,— сказав він, трохи бентежачись цієї церемонної формули,— Тобто радий бачити вас знову. Стільки часу спливло.
— Мені теж приємно бачити вас,— мовила Кетрін, ніяковіючи.
У новому костюмі, до блиску наглянсованих дорогих черевиках і з таким рішучим, енергійним обличчям, він, ясна річ, задавав тон. Мужчина. Кетрін, завжди невпевнена в собі на високих підборах, уп'ялася пальцями в сумочку, силкуючись придумати, що сказати. Містер Мотт зробив їй знак відступити вбік, щоб пропустити перехожого, який чимдуж квапився пройти, і, скоряючись ііому, вона відчула, що поступається чимось важливим.
— Усі тут біжать, мов ошпарені, поспішають,--сказав він весело. Який у нього молодий вигляд, здивовано відзначила Кетрін.— А от я нікуди не кваплюся, навіщо? Останнії! раз, коли ми з вами бачилисн, я вам казав про свою нову службу, пам'ятаєте? Розповідав, як в о н а з дітьми повіялася під три чорти. Бачите, я тепер на службі, тільки багато кращій. Як вона просилася, щоб я дозволив їй повернутися, та її їй сказав зась... Сказав, що тепер трішечки запізно. Я тепер сам собі пан. І мені це подобається. На —у мулицю я вже роками не потикаюся, поставив крапку. Ллє ж як здорово знову вас бачити! Я весь час сподівався — їй-право,— що десь ненароком вас перестріну. Але туди мені нізащо не хотілося повертатися.