ІСетрін пильно роздивлялася його. На погляд ніби торговець; цікаво, де він тепер працює?
— — Ви обійшлися зі мною дуже люб'язно,— сказав пін, усміхаючись,— Дехто з ваших справжні іроди — навіщо згадувати? Я не гніваюсь, не згадую лихом. Але ви були страх як люб'язні. Ага, ви куди зібралися?
Додому.
— — Своєю машипою?
— Ні, я сідаю тут на автобус.
Я підкину вас У мене новий автомобіль. Ходімо. Я підкину вас додому.
Нона подумала, що робить непоправну помилку, рантом хтось побачить її? Але водночас щось було в Ного голосі — наказ, який вона сподівалася почути все життя, але так і не дочекалася.
Йдучи до стоянки, він, знай, розбалакував про свою службу. Раз у раз уривав мову коротким, рішучим г мі піком і часто поглядав на Кетрін.
Еге ж, я був не від того, щоб десь перестріти мас, але не хотілося знову йти в ту богадільню. Зроду не пішов би.
Ви й досі одружені?
Нона зашарілася: питання прозвучало більш особисто, ніж їй хотілося, чомусь пригадався бланк заний п бюро...
— Незабаром я все оформлю як слід,— кинув він коханцем.
Автомобіль і справді був новий. Кетрін провела по капоту пальцем — так торкаються автомобіля манекенниці в рекламних телепередачах, ніби не в змозі протистояти спокусі. Містер Мотт, очевидно, пишався своїм автомобілем:
— Купив цими днями. Гляньте на спідометр. Ви коли-небудь бачили, щоб так мало було накручено миль?
Кетрін сказала, що автомобіль просто розкіш.
— Мені подобаються гарні машини. Мені подобаються гарні речі, ще б пак! З того часу, як я став знову на ноги, я купую тільки дорогі речі. Якщо мені треба костюм, я купую добротний костюм, а не мотлох, як було колись. І ніхто мені не указ, скільки я можу заплатити за нього чи скільки лез для гоління купувати на рік! — останнє було сказано з якоюсь прихованою злістю, але, коли Кетрін глянула на нього, він усміхався, як раніше.
— Дуже рада за вас,—сказала вона спроквола,
— Ще б пак! Обоє зніяковіли.
Він повіз її додому, і Кетрін здалося, що вій був розчарований, коли вона сказала звернути з бульвару. "Сюди?" — запитав він. На теплому вересневому осонні бавилися купки чорних дітей. Кетрін вказала на будинок, він запитав: "Отой будинок?" І, дивлячись на будинок з його машини, крізь бездоганне вітрове скло, Кетрін не могла не визнати, що будинок таки не вельми привабливий,—роками вона гнала від себе думку про будь-який ремонт, хоча фарба відставала, а палісадпик заріс бур'янами. Все життя вона вперто уникала ускладнень. Відчуваючи, що мусить вибачитися перед містером Моттом, вона сказала:
— Мати дуже любила цей будинок. Вона померла зовсім недавно... Я була коло неї до останньої хвилини, весь час доглядала її.
— Кепсько. Тобто я маю па увазі те, що вона померла,— сказав віп.
Якийсь автоматизм у його тоні підказав їй, що він не зовсім зрозумів почуте. І вона сама розгубилася, коли недбало промовила:
— Я мусила залишитися з нею. Вона нізащо не погоджувалася вибратися з цього будинку.
— Он як,— сказав він, і тепер у нього вийшло щиріше. На його обличчі було написано співчуття.
Він зупинив автомобіль біля будинку, і для неї настав той жахливий момент, якого вона чекала, не знаючи, що зробить. Але урочистість, яку випромінював містер Мотт,— може, сьогодні його день народження,— переконала Кетрін у правильності її поведінки.
— Ви не проти, щоб зайти на хвилину перепочити?
Він одразу погодився, ніби сподівався па запрошення.
Вони ввійшли в дім, і її огорнуло почуття вдячності до матері за прищеплену їй звичку до чистоти. В загальній кімнаті, незважаючи на обшарпані меблі, не було ні порошиночки, кімната скидалася на музей, сама недоречна обстава натякала на щось більше.
— У вас тут гарно й спокійно, справжнє домашнє іс у бельце,— промовив містер Мотт.
Він вмостився па дивані раніше, ніж вона встигла запросити його сісти. Звісно, де йому було вчитися манер? Кетрін вагалася, все ще не випускаючи сумочки з рук. Мабуть, треба його чимось пригостити, може запропонувати вина. Здасться, так роблять у подібних випадках. Але, очевидно, містерові Мотту невідомо, як "роблять". До того ж у неї ніякого частування, крім чаю — вона пила лише чай. Чай і молоко. Кетрін поклала нарешті сумочку і сама сіла навпроти гостя в крісло, продавлені подушки якого, здавалося, чекали ваги іншого тіла.
Погляд містера Мотта нишпорив по кімнаті. Здавалося, що все світло з вікон ллється лише на нього.
Кетрін розгладила спідницю, натягнула її на коліна, силкуючись придумати, що б його сказати.
— Жаль, що так не пощастило вашій мамі,— сказав містер Мотт.
— Тут уже нічим не зарадиш.
— Я й кажу. Люди мруть, як мухи,— погодив* ся він.
— А ви... живете в центрі?
— В західній частині.
— У багатоквартирному будинку?
— Так.
— Я й сама думала найняти квартиру,—проказала вона повагом, здивовано відзначаючи, що поставила себе в один ряд з ним. Невже для того, аби він почував себе зручніше?
— Не заперечуєте, якщо я закурю?
— Куріть, звичайно.
— А попільничка...
— О, не турбуйтеся,— похопилася Кетрін, не знаю-чи, що хотіла цим сказати,— не зважайте.
Він запалив сигарету і не зважав.
— Я й кажу, що все мав надію десь перестріти вас. Але розумієте, нікому не хочеться знову попадати в бюро, коли є змога туди не ходити.
— Я розумію,— сказала вона тихо.
— Оту установу ніхто не любить, авжеж.
— І я так думаю.
— Якісь шмаркаті негідники з нашого будинку все глузували через це з моїх дітлахів. Малі шмаркачі. Ніби самі кращі!
— Так... не дуже приємно,— погодилася Кетрін.
— Звісно, ваша програма приносить користь,— сказав містер Мотт. Помовчав. Потім провадив далі: — Один з іпспекторів — забув його прізвище — ну справжнісінький сучий син.— Він глянув на Кетрін, чи не висловлюється надто зухвало. Мовчання Кетрін надало йому відваги. Мій сусіда по будинку виїздив і питає нас, чи не візьмемо в нього телевізор — він йому все одно непотрібний. Ми й узяли. Тоді отой сучий інспектор, не знаю його прізвища, в окулярах, приходить, побачив телевізор і каже, що я сам його купив. От мерзотник! Замалим не викреслив мене через це із списку. А проклятий телевізор все одно був зіпсу-тий...
Кетрін не знала, що сказати. Дивилася, як наростає кунка попелу на кінчику його сигарети.