"Зачекайте,— пан каже,-
тут стояла красуня!.."
Гайдуки озирнулись —
аж то дід та бабуня.
Загримів на них старший
лихослов і гульвіса:
"Розвелося вас, клятих!
Гетьте, хлопи, до біса!"
Почовпли баба з дідом,
Щось буркочучи глухо.
А той старший схилився
шепче пану на вухо:
"Не журіться, мосьпане,
не впадайте в зневір'я:
я ту дівчину знаю —
то Марічка з Підгір'я!"
Гайдуки тут уздріли —
на траві скатертина,
а на ній — різна їжа,
в кухлях — пиво і вина...
І рвонулись, мов псини,
до вина та до пива...
від нежданого дива.
Але враз похлинулись
Прилетіла голубка,
опустилась хутенько,
ухопила ту скатерть
в свої лапки міцненько.
Та й полинула з нею
в дикі хащі та пущі...
Оніміли пахолки,
перелякані, злющі...
Оповідач замисливсь
і замовк на цім слові.
Стрепенулись навколо
дітки русоголові.
"Ну ж, дідусю, а далі?
Що ж із Довбушем сталось?"
"Розповім, голуб'ята,
щоб вам солодко спалось.
Тільки ж майте терпіння,
дайте люльку набити,
бо не скоро цю казку
доведеться скінчити..."
* * *
Довбуш кинувся в прірву
із обриву крутого,—
від швидкого падіння
дух забило у нього.
Але смерті страшної
зовсім він не боявся,
лиш, загибель відчувши,
з білим світом прощався.
"Прощавайте, Карпати
із лісами густими!.."
Раптом перстень на пальці
блиснув перед очима.
"Ех ти, персню коштовний,
що дав дід в нагороду..."
Та не встиг і подумать,
як шубовснув у воду.
Треба знати вам, діти,
що під скелею тою
було озеро гарне
з голубою водою.
Довбуш виринув хутко,
виліз, мокрий, на скелю,—
намостив у печері
собі з хвої постелю.
Ледве встиг просушити
мокрий одяг на сонці,
як приходять до нього
три якісь незнайомці.
"Хто ви, люди, і звідки?"
"Втікачі ми з Поділля,—
нам несила терпіти
люте панське свавілля.
Десь у горах, ми чули,
Довбуш хлопців збирає
і, мов сокіл, із ними
на панів нападає.
Ми й простуєм до нього,
хоч не бачили в вічі...
Може, знаєш ти, де він,
то скажи, чоловіче!"
"Добре, друзі, сідайте,—
знаю Довбуша, знаю:
сам до нього простую
з придністрянського краю!"
Й руку першому праву
подає для вітання,
потім другому,— з персня
йде холодне сіяння.
А як третій дав руку,
мов цупку бараболю,
палець Довбушу стисло
так, що скрикнув од болю.
І проміння криваве
з персня бризнуло зразу...
Ось він, ворог підступний,
що змією підлазить!
"Гей, лихий чоловіче,—
крикнув Довбуш до нього,—
хто послав тебе в гори?
Проти кого й для чого?"
І підняв незнайомця,
мов хлоп'я, над собою.
"Признавайся, бо вп'єшся
не вином, а водою!"
Заволав незнайомець:
"Ой, рятуйте — вмираю!
не вбивай, пане Довбуш,—
розкажу все, що знаю!"
Опустив його Довбуш
і на землю поставив.
"Ну, то хто ж тебе в гори
проти мене направив?"
"Мене звати Чувилом...
Хоч я й хлопом назвався,,
та насправді гайдук я,—
в дранку лиш перебрався,
А направив пан Бучек,
і за це він придане
моїм донькам коханим
обіцяв непогане.
Обіцяв добрі гроші,
щоб тебе лиш убив я...
Ото я й спокусився
на своє безголів'я...
Та клянуся — служити
більше пану не буду,
а як зраджу, то вбийте,
як собаку, без суду!
Лиш пустіте живого
до діток та дружини!.."
І Чувило, тремтячи,
опустивсь на коліна.
Глянув Довбуш на нього.
"Добре,— каже,— прощаю...
Йди собі... Але вдруге —
з-під землі відкопаю!
І тоді вже ні діти,
ні мольба не поможе...
А тепер — забирайся
з Верховини, небоже!"
Косоокий Чувило
уклонився — й потому,
вовчу шапку нап'явши,
зник у лісі густому.
* $ *
"Гей, брати,— каже Донбуш,—
завітайте в печеру,
а я миттю у лісі
роздобуду вечерю".
Та не.встиг він у лісі
дичину відшукати,
як зненацька зелені
розступилися шати.
По вузенькій стежині
йде із лісу Марічка,—
у шовковім волоссі
голуба в'ється стрічка.
Сині очі сміються,
мов зірки променисті,
та сіяють коралі
в дорогому намисті.
У руках її — скатерть,
що лишилась на скелі,
на плечах на дівочих —
дві голубки веселі.
Простяга вона скатерть
прямо легеню в руку.
"Не згуби, бо ця згуба
нам віщує розлуку..."
Довбуш став як убитий,
зору з неї не зводить,—
а вона повернулась
і тихенько відходить.
"Зачекай же, Марічко,—
маю слово сказати..."
"Скажеш потім... Ти ж знаєш,
де голубку шукати!"
Три голубки знялися
та й полинули вгору —
на високі Карпати,
в далину неозору...
Довбуш довго дивився,
поки зникли в тумані,—
потім скатерть розкинув
на широкій поляні.
Знявши з береста кору
і зробивши трембіту,
затрубив він у неї
на всі сторони світу.
Після першого разу
затремтіли Карпати,
після другого — пісня
залунала крилата.
Після третього гуку
із зеленого лісу
вийшли хлопці-опришки
при шаблях і при крісах.
Втікачі із печери
також вийшли до нього.
І сказав тоді Довбуш
урочисто і строго:
"Ви втекли у Карпати,
щоб тут разом із нами
за життя, за свободу
битись твердо з панами!
Мої друзі-опришки
вас готові прийняти,
та ви мусите мужність
нам свою показати.
Бо людей полохливих,
що в бою, в обороні
підведуть товариство,
нам не треба в загоні!"
"Ми готові на іспит!" —
втікачі відказали.
І їх зразу опришки
до дерев прив'язали.
Витяг Довбуш пістолі,
понад голови стрілив —
в пера на капелюхах
лебедині поцілив.
Втікачі не здригнули,
не моргнули й очима,
хоча холодом зимнім
обдало за плечима.
Потім їх відв'язали,—
на колоду поклали
так, щоб голови їхні
лиш. чуби розділяли.