Знов над ними став Довбуш —
топірець піднімає,
у проміжок вузенький
між чубами ціляє.
Свиснув топір блискучий,
дзвінко дзвякнув — і в дуба
по обух увігнався
біля самого чуба.
"Годі, Довбуше, годі! —
загукали опришки.—
Ми вже їхню сміливість
перевірили з лишком!"
"Гарні хлопці! — промовив
Довбуш голосом щирим.—
Але ще раз — утретє —
у бою перевірим!"
І він радо у книжку
записав загонову
Маркіяна Смереку
і Микиту Підкову.
"А тепер — за вечерю! —
просить Довбуш гостинно.—
Нагодуй нас гарненько,
чарівна скатертино!"
Посідали опришки
за вечерю багату...
Опустилося сонце
за високі Карпати.
Прохолода вечірня
повіва з Верховини
на широкі міжгір'я,
на глибокі долини...
Ф Ф Ф
А тим часом по горах,
по лісах непрохідних
утікає Чувило
до діток своїх рідних.
Іде ніч, іде другу,
а на третю, під ранок,
він прийшов... Не додому,
а до Бучека в замок.
У високі покої
боязливо вступає,—
вовчу шапку-вушанку
перед паном, знімає.
На обличчі у пана —
перев'язка багряна,—
знать, широка й глибока
там ховається рана.
"Ну,— підвівся пан Бучек,
сів на ліжку — ледь дише,—
що привіз мені втішне
мій слуга найвірніший?"
Мов побитий собака,
так зігнувся Чувило,—
зразу видно: запродав
пану душу і'тіло..
-
"Видить бог, що я ласку
панську хтів заслужити,
але Довбуша, пане,
не зумів я убити!..
Довбуш той — ясновидець,
бо лиш глянув на мене,
такД скочив на груди,
як щеня те скажене!
Я ударив злодюгу
і наніс йому рану,—
та таку, що із ліжка,
мабуть, довго не встане!..
Але сотня опришків
прилетіла завзятих,
і покірний слуга ваш
мусив геть утікати..."
"Гей, бреши, та знай міру! —
крикнув Бучек похмуро.—
Сам я Довбуша бачив
здоровісіньким, шкуро!
Знай, обманщику,— сам я
оцією рукою
того хлопа із скелі
пхнув униз головою!
А тебе за брехню цю
накажу я узяти —
в підземеллі глибокім
до стіни прикувати!.."
Похилився Чувило
та й упав на коліна:
"Сам я знаю — велика
моя, пане, провина!
Та невже ж заслужив я
кару ту найлютішу?
Я ж ваш раб безсловесний,
я ж слуга найвірніший!.."
"Добре! — згодивсь пан Буче
і сказав на прощання: —
Щоб спокутав провину,
дам тобі два завдання!
Перше — у Печеніжин
ти помчиш завтра вранці,
схопиш там усе кодло
Д овбу шів-го л од ранців!
Бачиш — рана!.. Це Довбуш
слід по смерті залишив...
Я ж за це його роду
відомщу найлютіше!
Потім друге — в Підгір'ї,
край села, біля річки,
живе дівчина гарна —
по найменню Марічка.
її також захопиш —
чи страхом, чи обманом...
Аж тоді ти, Чувило,
будеш прощений паном!"
Встав Чувило з підлоги —
й свому пану за щирість
чмокнув руку пухкеньку:
"Все зроблю, ваша милість!..
* * *
День минув... А на другий,
коли ледь звечоріло,
на коні вороному
скаче в замок Чувило,
Гайдуків позад нього
півдесятка добірних:
вони тягнуть родину
Довбушів непокірних.
Всіх, трикляті, схопили,
кого дома застали,—
прив'язали до коней
і до пана погнали.
Привели на подвір'я
батька, матір стареньку,
наймолодшого брата
і сестричку маленьку.
Вийшов з дому пан Бучек —
вдарив батька у груди.
"Зачекай, старий хлопе,
ще й не те тобі буде!
Хай лиш стану здоровим —
сам я вас замордую:
в підземеллі глибокім
всіх живцем замурую!
Я помщуся над вами
за розбійника-сина!
Виб'ю дух бунтівливий
з голови селянина!..
Киньте їх в підземелля,
у сиру кам'яницю!"
Потягнули — замкнули
у найглибшу темницю.
А пан Бучек ласкаво
до Чувила говорить:
"Відпочинь, вірний слуго,
і скачи завтра в гори!
Проберись тишком-нишком,
темну вибравши нічку,—
привези із Підгір'я
ту красуню Марічку!.."
* * #
Темна нічка упала
на високі Карпати,—
ані місяця в небі,
ані зір не видати.
Ніби злодій, Чувило
тихо йде над рікою
до тієї хатини,
що стоїть під горою.
У віконце постукав...
З хати чується: "Хто тут?"
"Відчиніть, люди добрі,
і простіть за турботу!
Я — купець подорожній!
Мені б ніч переспати!
Відчиніте, будь ласка,
і впустіте до хати!.."
Брязнув засув — і двері
відчинилися з скрипом,
дід столітній, зігнувшись,
вийшов із смолоскипом.
"Ну, заходьте... Не спати ж
ніч таку на дорозі..."
Та не встиг доказати,
як упав на порозі.
То Чувило пістолем
вдарив діда у скроню —
і мерщій смолоскипа
згріб у чорну долоню.
З ним злодюга вступає
боязливо у хату
і тихенько заходить
до Марічки в кімнату.
Там на білій постелі
мирно спала Марічка,—
на столі блищав перстень,
мов зоря невеличка.
Аж підскочив Чувило —
буде жінці гостинець!
Ухопив того персня —
і надів на мізинець.
Але що це?.. Злодюга
похолов з переляку,
ніби змія побачив
чи скажену собаку.
Тільки ж як не злякатись,
як зненацька в Чувила
хижий дзьоб появився
і шулічині крила!..
Став — як справжній шуліка,—
пазурастий, дзьобатий,
чорні крила широкі
розгорнув на півхати.
Зрозумів тут Чувило,
що то в персні причина:
скинув персня — і спала
з нього дивна личина.
Заховавши той перстень
у кишеню глибоку,
він ступив обережно
до Марічки півкроку.
Ухопив її сонну,
замотав у кирею
і, на плечі узявши,
вийшов з хати із нею.
Біля річки він скочив
на коня вороного,
міцно персня насунув
на мізинця кривого.
І, шулікою ставши,
поводи попускає,—
свою здобич безцінну
добре в кігтях тримає.
Кінь злякавсь — і стрілою
полетів без упину
через бистрі потоки,
через гори й долини...