Вернулась Дороті й поставила кухлик на цямрину біля джерела. Тоді Чарівник поклав ліщиновий горішок біля джерела й промовив урочисто:
– Я хочу, щоб до тебе вернулась твоя природна подоба й щоб тебе мучила велика спрага – пірзкщ л.
За одну мить на місці горішка з'явилась постать Кікі Ару, Юнака-Верхотура. Спочатку він розгублено закліпав очима, ніби силкувався пригадати, що з ним сталось і чому він опинився в цьому дивному місці. Але він стояв обличчям до джерела, й булькіт води нагадав йому про спрагу. Не помітивши Озми, Чарівника й Дороті, що сиділи в нього за спиною, він ухопив кухлик, набрав у нього води Забуття й випив до дна.
Спрага втамувалась, але розгубленість стала ще дужчою, бо тепер він не пам'ятав зовсім нічого – навіть як його звуть і звідки він. Кікі задоволено подивився на прегарний парк, потім, обернувшись, побачив Озму, Чарівника й Дороті, що зацікавлено розглядали його, і двох великих звірів, що сиділи на землі позад них.
Кікі Ару не знав, хто вони такі, але подумав, що Озма дуже вродлива, а Дороті дуже мила. Тому він усміхнувся їм такою невинною, щасливою усмішкою, наче в немовляти, і це потішило Дороті; вона взяла його за руку й посадила на лаві поруч себе.
– Отакої! Я думала, що ти жахливий Чаклун, а ти просто хлопець! – вигукнула вона.
– А що таке чаклун? – спитав він. – І що таке хлопець?
– Невже ти не знаєш? – спитала дівчинка.
Кікі похитав головою. Тоді засміявся.
– Я, здається, не знаю нічого.
– Діло дивне, – промовив Чарівник. – Одягнений він, як Жвакун, отже, колись жив у краю Жвакунів. Звичайно, він нічого не зможе розповісти нам ні про себе, ні про свою родину, бо забув геть усе, що знав.
– Тепер, коли вся зіпсутість із нього вийшла, він здається досить милим юнаком, – сказала Озма. – Хай живе у нас, ми його навчимо жити по-нашому – бути щирим і поважати інших.
– Ну, тоді це щастя для нього, що він напився води Забуття, – зауважила Дороті.
– Атож, – погодився Чарівник. – Але мене дивує одне: як це такий молодий хлопець узнав таємне слово, здатне відмінювати живі істоти. Може, його товариш, що тепер ув'язнений у цьому волоському горісі, – це справжній Чаклун, хоча й пам'ятаю, що саме цей хлопець у подобі звіра шепотів чарівне слово в дупло, звідки я й підслухав його.
– Що ж, скоро ми довідаємося, хто він, – сказала Озма. – Може, він виявиться ще одним Хлопцем-Жвакуном.
Чарівник поклав волоський горіх біля джерела й проказав так само повільно й урочисто, як і перше:
– Я хочу, щоб ти вернувся в свою природну подобу і щоб тебе мучила спрага – пірзкщглі Вмить горіх зник, а на його місці з'явився Коструббо-Ном. Він теж стояв обличчям до джерела, теж узяв кухлик, набрав води й хотів уже пити, коли Дороті вигукнула:
– Ой, та це ж старий Король Номів!
Коструббо крутнувся на місці й став обличчям до них, з кухликом у руці.
– Так! – гнівним голосом сказав він. – Це старий Король Номів, і я збираюсь підкорити всю країну Оз і помститись вам за те, що скинули мене з трону. – Він розглядівся довкола й повів далі: – Яєць тут ніде не видно, і я могутніший за всіх вас укупі! Я не знаю, як попав сюди, але збираюсь почати головний бій у своєму житті – і я його виграю!
Вітер куйовдив його біле волосся й бороду; очі горіли ненавистю й помстою, і наші друзі були так здивовані й приголомшені несподіваною появою цього давнього ворога озминського народу, що тільки мовчки дивились на нього та нітились під його несамовитим поглядом.
Коструббо засміявся. Випив воду, кинув кухлик на землю й розлючено сказав:
– А тепер… а тепер… а…
Голос його дедалі лагіднішав. Він потер рукою лоб зі сторопілим виглядом і погладив довгу бороду.
– Що я хотів сказати?.. – благально мовив він.
– Ви не пам'ятаєте? – спитав Чарівник.
– Ні, я забув.
– Хто ви? – спитала Дороті.
Він трохи подумав.
– Я… Я… далебі, не знаю, – промимрив.
– А хто ми! Теж не знаєте? – спитала дівчинка.
– Уявлення не маю, – відказав Ном.
– Скажіть, а хто оцей юний Жвакун? – спитала Озма.
Коструббо подивився на хлопця й похитав головою.
– Я з ним не знайомий. І з вами всіма теж. Я… я сам із собою не знайомий, – докінчив він. Тоді погладив по голові Лева й промимрив:
– Хороший песик!
Лев обурено загарчав:
– Що ж із ним робити? – збентежено спитав Чарівник.
Колись давно лихий Король Номів уже приходив сюди, щоб підкорити нас. Тоді, як і тепер, він напився води Забуття й став нестрашний. Та ми вирядили його назад до Королівства Номів, і там він скоро знову навчився лихих звичок.
– А тому, – сказала Озма, – треба знайти для нього місце в країні Оз і тримати його тут. Бо тут він не може навчитись нічого поганого й завжди буде такий невинний, як наші люди.
Отак колишній мандрівний Король знайшов нову домівку, мирну й щасливу домівку, де він був цілком задоволений життям, де його дні минали в невинних розвагах.
Примітка
1
Бурці (однина бурець) – баки.