У МАВПОЧОК КЛОПІТ
тепер, – сказав Чарівник, – треба рушати додому. Але як же ми повеземо отой великий вазон? Капітан Біл не може тягти його на собі всю дорогу, це ясна річ.
– Атож, – погодився моряк, – бо він таки важенький. Я міг би нести його потроху, але що кілька хвилин мусив би перепочивати.
– А не можна поставити його тобі на спину? – запитала Дороті в Лева-Боягуза.
– Та я згоден везти його, коли зумієш прив'язати, – добродушно позіхаючи, відповів Лев.
– Коли він упаде, – озвалась Тротта, – то квітка може зламатись і загинути.
– Я прикріплю її, – пообіцяв Капітан Біл. – Я зроблю з оцієї колоди рівну дошку й прив'яжу її Левові на спину, а на дошку поставимо вазон. – І зразу взявся до роботи. Але він мав тільки великого складаного ножа, й робота посувалась не швидко.
Тоді Чарівник вийняв із чорного саквояжа малесеньку пилочку, що блищала, наче срібна, й звелів їй:
Ну, пилочко, пиляй-но, пиляй, і не потрошку:
Для Чарівної Квітки зроби нам рівну дошку.
Пилочка зразу почала пиляти і розпиляла колоду так швидко, що всі дивувалися, споглядаючи її роботу.
Пилочка неначе розуміла, для чого ця дошка потрібна, бо вийшла вона зверху пласка, а зісподу видовбана так, що якраз прилягала до Левової спини.
– Ну, це не те, що моє стругання! – в захваті вигукнув Капітан Біл. – Може, в вас є дві таких пилки, Чарівнику?
– Ні, – відказав той, старанно витираючи чарівну пилку шовковою хусточкою і ховаючи її в чорний саквояжик. – Така пилка є одна в усьому світі, а якби їх було більше, вони б не були такою дивовижею.
Дошку прив'язали на спину Левові – пласким боком догори, – і Капітан Біл акуратно поставив Зачаровану Квітку на неї.
– Щоб чого не сталося, – сказав він, – я йтиму поряд з Левом і придержуватиму вазон.
Тротта і Дороті сіли удвох на Голодного Тигра й поставили між собою клітку з мавпочками. Але Чарівникові, як і Капітанові, довелося тепер іти пішки, тому весь гурточок рухався повільно, і Скляний Кіт невдоволено бурчав, що вони так ще довго не дістануться до Смарагдового міста.
Кіт взагалі спочатку був не в настрої, та не встигли вони далеко від'їхати, як кришталевий звірок знайшов собі гарну забавку. Довгі хвости мавпочок раз у раз вистромлялися між ґратками їхньої клітки, а Скляний Кіт хапав їх тоді пазурами й смикав. Мавпочки вищали, і це надзвичайно тішило Скляного Кота. Тротта і Дороті намагалися спинити цю негарну розвагу, та тільки-но вони відверталися, Кіт знову смикав за хвостики, і був він такий меткий, що мавпочки рідко встигали відскочити. Вони обсипали Кота сердитою лайкою й трогали ґратки своєї клітки, але не могли вирватися з неї, а Кіт тільки сміявся.
Коли мандрівці вийшли з лісу й опинились на рівнині краю Жвакунів, уже смеркло, і їм довелось отаборитися на ніч, вибравши гарненьку місцинку біля струмочка. Своїми чарами Чарівник створив три шатра, поставлених рядочком на траві й забезпечених усім потрібним для вигідної ночівлі. Середнє шатро було для Дороті й Тротти, і в ньому стояли два гарненькі білі ліжечка і два стільці. Ще одне шатро, теж із ліжками й стільцями, було для Чарівника та Капітана Біла, а третє – для Голодного Тигра, Лева-Боягуза, Скляного Кота й клітки з мавпочками. Перед наметами Чарівник запалив багаття й повісив над ним чарівний казанок, із якого скоро почав виймати на вечерю всякі смачні наїдки.
Попоївши й погомонівши якусь часинку під мерехтливими зорями, всі зайшли до наметів, і люди скоро поснули.
Лев і Тигр теж уже куняли, та раптом їх розбуркало вищання мавпочок, бо Скляний Кіт знову смикав їх за хвости.
Голодний Тигр, розсердившись на той гамір, ревнув: "Ну, годі!" – і, побачивши Скляного Кота, підняв важку лапу й замахнувся на нього. Спритний Кіт ухилився від удару, але Тигрові пазурі зачепили клітку й зігнули кілька ґраток.
Потім Тигр ліг знову спати, але мавпочки швидко розібралися, що між зігнутими ґратками можна вилізти з клітки. Але вони не вилізли, а, пошепотівшись, повистромляли між ґратками хвости й принишкли. Скоро Скляний Кіт знову підкрався до клітки й цапнув за один хвостик.
Мавпочки вмить повискакували, і хоч вони були зовсім маленькі, але вдванадцятьох обсіли Скляного Кота й, учепившись йому в лапи, вуха і хвіст, узяли його в полон.
Далі витягли його з шатра й потягли до струмка. Мавпочки помітили, що берег вкритий густим липким багном темно-синього кольору, і, дотягши Кота туди, вимастили тим мулом його всього, навіть очі та вуха, так що Кіт не міг ні бачити, ні чути. Він уже не був прозорий, і його вкривав такий товстий шар намулу, що не видно було ні рожевого мозку, ні рубінового серця.
В такому вигляді вони завели Кота назад до намету й позалазили у свою клітку.
До ранку намул засох, і Скляний Кіт весь зробився тьмяно-синій. Дороті й Тротта жахнулись, але Чарівник тільки похитав головою й сказав, що так йому й треба, щоб не дражнив мавпочок.
Капітан Біл своїми дужими руками швидко вирівняв ґратки на клітці, а тоді спитав Чарівника, чи треба обмити Скляного Кота в струмку.
– Ще ні, – відказав Чарівник. – Кіт заробив покарання, тож хай цей синій намул – а він міцний, як фарба, – лишається на ньому аж до Смарагдового міста. Цей дурний звірок такий марнолюбний, що йому буде страшенно соромно, коли люди в Озі побачать його таким, і, може, він затямить цю науку й більше не чіпатиме мавпочок.
Одначе Скляний Кіт тепер нічого не бачив і не чув, тож Чарівник, щоб не нести його далі на руках, сколупнув намул із очей і вух, а Дороті протерла їх намоченою хусточкою.
Тільки-но спромігшись говорити, Скляний Кіт обурено спитав:
– Ви що, не збираєтесь покарати мавпочок за те, що вони утнули зі мною таку штуку?
– Ні, – відповів Чарівник. – Ти перший утнув з ними штуку, смикаючи їх за хвости, отже, вийшло так на так, і я радий, що мавпочки тобі віддячили.
Він не дозволив Скляному Котові піти до води обмитись, а змусив його йти за всіма, коли вони рушили далі до Смарагдового міста.
– Це тільки частина твого покарання, – сказав Чарівник суворо. – Коли ми прибудемо до палацу, Озма посміється з тебе, і Страхопуд, і Залізний Дроворуб, і Тік-Так, і Кудлач, і Блискучий Гудзик, і Клаптикова Дівчина, і…