– Ви чужинці, – сказала птаха, зупинившись біля них, – і острів Чарів спіймав вас і зробив своїми бранцями.
– Так, – підтвердила Тротта. – Ми пустили коріння, але, сподіваюся, не ростимемо.
– Ви меншатимете, – відказала Качка. – Ви щодень меншатимете, поки мало-помалу від вас не залишиться нічого. Так завжди буває на цьому острові Чарів.
– Звідки ти про це знаєш і хто ти така взагалі? – спитав Капітан Біл.
– Я Самотня Качка, – відповіла птаха. – Гадаю ви чули про мене?
– Ні, – сказала Тротта, – я принаймні не чула. А чому ж ти самотня?
– Бо не маю ні родини, ні родичів, – відповіла Качка.
– І друзів не маєш?
– І друзів. І робити мені нічого. Я вже прожила дуже довго й житиму вічно, бо я з країни Оз, де ніщо живе не помирає. Уяви собі, як це жити рік за роком, рік за роком, не маючи ні друзів, ні родини, нічого не робити. Чого ж ви дивуєтеся, що я самотня?
– А чом ти не заведеш хоч кількох друзів і не знайдеш що робити? – спитав Капітан Біл.
– Я не можу заводити друзів, бо кого б я не зустріла – птаха, звіра чи людину, – всі мені неприємні. За кілька хвилин я вже не зможу терпіти й вашого товариства, і тоді я покину вас і попливу геть, – сказала Самотня Качка. – А робити абищо – яке з цього пуття? Всі, кого я здибаю, щось роблять, тому я вирішила, що це вульгарне й нецікаве, і волію лишатись самотньою.
– І ти не полюєш, щоб прогодуватися? – спитала Тротта.
– Ні. В моєму діамантовому палаці, трохи вище над річкою, мені чарами подається їжа; але я їм рідко, бо це таке вульгарне!
– То ти, певне, Качка-Чарівниця, – зауважив Капітан Біл.
– Чому це?
– Бо звичайні Качки не мають діамантових палаців і чарівної їжі, як ти.
– Правда, і це ще одна причина, чому я самотня. Згадай, що я єдина Качка в країні Оз і не така, як усі інші Качки за її межами.
– Мені здається, що тобі подобається бути самотньою, – зауважив Капітан Біл.
– Ну, що подобається – цього я не можу сказати, – відповіла Качка, – та оскільки така вже моя доля, то я трохи пишаюся нею.
– А як по-твоєму, чому в усій країні Оз тільки одна-однісінька Качка? – зацікавлено спитала Тротта.
– Колись, багато років тому, я знала причину, але вже забула її, – відповіла Качка. – Причина чогось ніколи не буває така важлива, як воно саме, тому не варто пам'ятати нічого, крім того, що я самотня.
– А по-моєму, ти була б щасливіша, якби спробувала щось робити, – запевнила Тротта. – Коли не можеш нічого зробити для себе, то можна ж робити щось для інших, і тоді ти набудеш безліч друзів і більш не будеш самотньою.
– От ви вже робитесь мені неприємні, – сказала Самотня Качка, – і мені доведеться покинути вас.
– А ти б не могла трохи допомогти нам? – спитала дівчинка. – Коли в тобі є якась чарівна сила, ти могла б визволити нас із цієї халепи.
– Такої чарівної сили, щоб визволити вас із острова Чарів, я не маю, – відповіла Самотня Качка. – Моя сила дуже проста, але мені її вистачає.
– Якби тільки ми могли на чомусь сидіти, нам би легше було терпіти, – сказала Тротта, – але ж нема на чому.
– Тоді доведеться терпіти, – відказала Самотня Качка.
– Може, в тебе вистачить чарів, щоб зробити нам по дзиглику? – озвався Капітан Біл.
– Звідки Качці знати, що таке дзиглик? – почув він у відповідь.
– Але ж ти не така, як інші Качки.
– Це правда.
Дивне створіння начебто задумалось на хвильку, пронизливо дивлячись на них круглими чорними очицями.
Потім сказало:
– Часом, коли спека, я вирощую собі гриб, щоб сховатись під ним від сонця. А ви не можете сидіти на грибах?
– Коли будуть досить міцні, то зможемо, – відповів Капітан Біл.
– Тоді, перше ніж попливу геть, я зроблю вам їх, – сказала Самотня Качка й заходилась чалапати перевальцем по невеликому колу. Тричі пройшла праворуч, потім обернулась і тричі пройшла ліворуч. Потім тричі прострибала по колу вперед і тричі задки.
– Що це ти робиш? – спитала Тротта.
– Не перебивай. Це таке заклинання, – пояснила Самотня Качка, а тоді почала тихо крякати – часто-часто, але в тому кряканні не чути було ніяких слів. І крякала так довго, що Тротта знов вигукнула:
– Може, ти поквапишся й закінчиш це "заклинання"?
Коли тобі потрібне ціле літо, щоб виростити два гриби, невелика з тебе чарівниця.
– Я сказала – не перебивай! – суворо повторила Самотня Качка. – Коли ви будете аж надто неприємні, я втечу від вас, не скінчивши заклинання.
Тротта замовкла після цієї нотації, а Качка крякала далі.
Капітан Біл тихенько посміявся сам до себе й прошепотів до Тротти:
– Як на птаху, що не має чого робити, ця Самотня Качка чогось дуже багато товчеться. І я не певен, чи на тих грибах можна буде сидіти.
Ще не договоривши, моряк відчув, як щось торкнуло його ззаду, і, озирнувшись, побачив великий мухомор саме в потрібному місці й саме такий завбільшки, щоб на ньому сісти. Виріс мухомор і за Троттою, і дівчинка з радісним зойком сіла на нього. Сідало було дуже вигідне – і досить міцне, і м'яке, мов подушка. Навіть вага Капітана Біла не зломила його мухомора, і коли обоє посідали, то побачили, що Самотня Качка вже почалапала геть і дійшла до самої води.
– Щиро дякуємо! – гукнула Тротта, і моряк теж заволав: – Дуже вдячні!
Та Самотня Качка ніби й не чула. Навіть не глянувши більше в їхній бік, барвиста птаха ввійшла в воду і граційно попливла геть.
СКЛЯНИЙ КІТ ЗНАХОДИТЬ ЧОРНИЙ САКВОЯЖ
оли Кікі Ару обернув шістьох мавп на Велетнів-Вояків півсотні футів зростом, їхні голови піднеслися над вершечками дерев, що в цій частині лісу були не такі високі, як деінде, і хоч вони росли не дуже густо, тіла Велетнів-Вояків були такі великі, що ледве помістились між деревами, й гілля стискало їх з усіх боків.
Звичайно, Кікі нерозумно вчинив, зробивши Вояків такими великими, бо тепер вони не могли вийти з лісу.
Вони навіть кроку не могли ступити, ув'язнені між деревами.
Навіть якби вони були на малій галявині, то не змогли б вийти з неї, але вони були не на галявині, а в лісі край неї.
Спочатку інші мавпи, не зачаровані, боялися тих Вояків і квапливо повтікали звідти; та невдовзі, побачивши, що величезні люди стоять нерухомо, хоча й бурчать сердито через те, що їх отак відмінили, зграя мавп вернулась на те місце й почала цікаво розглядати їх, не здогадуючися, що насправді то мавпи, їхні друзі.