Руперт дізнався, що за сім століть до нашої ери мало-азійці почали заселяти береги Чорного моря, а в час розвитку грецької демократії ці колонії значно поповнились за рахунок бідняків та сміливців, що тікали з метрополії. Він уявляв собі грецькі поліси, що тяглися од стенів Дону до узбережжя Іспанії. їх мешканці були, очевидно, дужими й хоробрими юнаками, а вплив грецької культури виявивсь до того бурхливим, що переміг локальні традиції. Руперта дивувала настирливість і енергія тих людей.
Захопившись, він став дедалі глибше вивчати історію чорноморських поселень. Перш за все перечитав античні джерела: Гомера, Арріана, Геродота, Страбона, Плінія та Полібія. Він знайшов також згадки про ці поселення у всіх географів того часу. Проте в сучасних дослідженнях майже нічого не було, окрім непоганої розвідки про скіфів якогось Міннса.
У Страбона він натрапив на згадку про невеличкий, але таємничий острів у гирлі Дунаю під назвою Левка. Його також називали островом Ахіллеса. Тоді Руперт погортав
Арріана і виявив, що богиня Фетида подарувала своєму сипові Ахіллесу острів і що той, очевидячки, жив на ньому та побудував храм. Мешканці острова приносили в жертву людей і кіз, і культ Ахіллеса панував там кілька віків.
Острів той, мабуть, існував і тепер, але трохи відсунувся од гирла Дунаю. Росіяни, яким він належить, звуть його Зміїним. Одначе в Британському музеї Руперт так і не дізнався, що робиться на острові в наші дні і, як дилетант, почав на основі зібраних свідчень та здогадок творити власну історію острова, аби довести, що острів Ахіллеса, Левка і Зміїний — той самий острів. Коли це так, то варто потрудитись.
* * *
Джо байдуже спостерігала, проте не на жарт тривожилась за чоловіка. Газети на якийсь час вгамувалися, але вона розуміла, що втеча в археологію є намаганням Руперта забутися. Руперт не звик сумніватися й міняти свої наміри, і водночас Джо здавалося, що він аж надто легко взявся за нову справу. Хоч смутні голубі очі й схудле обличчя свідчили, що в ньому відбувається куди гостріша боротьба, аніж сам намагається вдати.
"І все ж, він признається мені у всьому",— вирішила вона. її кидало в крайності: то хотілося втішити його, то виказати йому все. Та варт було їй виявити співчуття, як він знову замикався в собі.
— Нічого зі мною не трапилось,— сердито одказував він.
— Тоді йди до дідька!
Джо вже не могла стримувати себе навіть тоді, коли намагалася заспокоїти його.
Та якось він виказав себе, розмовляючи з Меріен Крей-форд. Джо охоплювали ревнощі, бо вони завжди обговорювали такі проблеми, про які жодне з них навіть не здогадалось би їй натякнути. Меріен спитала, що він зараз робить, і Руперт одверто відповів, що, мабуть, просто байдики б'є, хоч у його віці та з його поглядами важко було б знайти щось інше.
— А знаєте, Руперте,— мовила Меріен,— я досі не відаю, які ваші погляди.
її лагідні очі пильно дивилися на нього: вона хотіла дізнатись, чи не потребує віп допомоги.
— Це тому, що ви, як і решта, вважаєте мене непримиренним,— заявив він.— Ви теж вважаєте мене диваком.
— А хіба не так?
— Звідки вам знати?
— Гаразд. Хай я помиляюсь. Але коли ви такий упертий, то в чім сенс вашої упертості?
— Цього я й сам не знаю. Проте іноді запитую себе: що нам перешкоджає жити, як ми хочемо? Та відповіді й досі не знайшов.
— Тому, що ви все зводите до моралі,— підсумувала вона.
Меріен була католичка з твердими переконаннями, що завжди дивувало в ній Руперта. Вона працювала лікарем у дитячій клініці й виконувала цілий ряд громадських навантажень: член педагогічної ради тієї школи, де вчився Руперт, член комітету охорони природи Хемпстеда, засідателька суду, активна фундаторка католицької місії, що обладнала лепрозорій у Південно-Східній Африці.
— До чого тут мораль? — запитав Руперт. Він грав у доміно з Тесе поблизу каміна і ляснув її по пальчиках за те, що мала вхопила його фішку, аби поставити за свою.— Може, ви маєте на увазі релігію?
— Релігія вам теж не зашкодила б.
— Вона вже не має в собі моральних цінностей, які б допомагали жити.
— Можливо,— погодилась Меріен,— А де ж вони, ті цінності?
— Не знаю. Та й знати не хочу. Ви гадаєте, що все базується на моралі? А мене, наприклад, цікавить перш за все мета. Вона у вас є?
— Не можна відділяти мораль і мету! — вигукнула Меріен.
— Хай так. Проте, коли я гибів на крижині, мене мучила думка, що всі ми — дикуни, позбавлені мети.
Меріен начебто зрозуміла.
— Так, людина була й залишається вбивцею,— скрушно зітхнула вона.
— Справа зовсім не в тім. Я маю на увазі, що живемо ми не так, як слід. Нам не вистачає мети.
Меріен підхопила Тесе, яка поклала пальчика в рот і сонно спостерігала за ними.
— Ви ж — виключення,— під'юдила Меріен.— Отож можете собі говорити що завгодно.
— Дурниці.
— Чому? Вам же ніколи не доводилось здобувати собі кусень хліба.
— Я — звичайна людина. Не має значення, багатий я чи бідний. А от корисного так нічого й не зробив. Ось у чім річ. Невже всіх отак використовують, як мене?
— Тут нічим не зарадиш.
— Чому?
— Бо не можна вичерпати людину до дна. У світі завжди не вистачатиме великих справ, аби прикласти до них весь геній людства. До того ж не всі здатні до творчої праці.
— Як можна таке говорити! — обурився він.— Переважна більшість людей здатна. Та вони лиш наполовину підготовлені до життя, як от і я. Більшість прагнуть до чогось кращого. Я це знаю! Я певен цього!
— Тоді вам би слід зайнятися політикою.
— Я ненавиджу її,— холодно одказав він.
Вже кілька років Меріен умовляла його віддати свій голос лейбористам, а Руперт оддавав його торі4, бо не бачив між цими партіями жодної різниці.
— Всі ми вчилися в тих самих школах,— пояснював він,— і дотримуємось тих самих поглядів. Більшість лейбористів померли б з переляку, якщо б ця країна стала соціалістичною. Навіть ви, Меріен. Ви величаєте себе соціалісткою, а сами ненавидите соціалізм. Я не буду голосувати за вашу партію, бо вона — лиш бліда копія консерваторів. Вже краще мати оригінал.
— Якщо ви ненавидите політику,— мовила вона,— то не маєте права говорити ні про мету життя, ні про моральні підвалини. Моралізаторство передбачає або ж релігію, або політику.