— Хоч вас все одно можуть віддати під суд за таку од-вертість зо мною,— мовив він, хитро дивлячись на Руперта, чи в того ще витримують нерви.
— Про що тепер жаліти...
— Ви, мабуть, більше не хочете мати справу з таємними паперами? т
— Навряд, щоб цей допуск мені колись знадобився.
— Американці можуть зопалу зачинити перед вам я всі двері. (Газета Сандерсона не полюбляла американців).
— Краще про це не пишіть.
— Чому? Тепер усе можливе.
— Хіба справа в одних американцях?
— Що ж,— зітхнув Сандерсон.— Я вже для вас постараюсь, Ройсе. Можете на мене покластися.
Руперт не дуже-то вірив, але йому хотілося, щоб Філліпс-Джоне хоч трохи відчув свою мізерність.
* * *
Джо не на жарт розсердилась і розгубилась. Про Руперта писали тепер те, чим лякали її з самого дитинства: шпигунство, зрада і найстрашніші смертні гріхи,— ось що, на думку газетярів, вважалося "неблагонадійністю". Як тільки Руцерт міг докотитися до цього?!
— Якщо так далі буде,— бідкалася вона,— то люди цуратимуться нас, мов чуми!
Руперт запитав її, хто саме.
— Тобі ж не доводиться ходити по крамницях чи до знайомих. А як мені?
Руперт, що його Сандерсон анітрохи не засмутив, сказав, що йому байдуже.
— Звичайно, ти ж завжди ставиш себе над усіма.
— Але ж це — чорт зна яка маячня!
— Хоч він зобразив тебе таким підозріливим і дивним. Невже вони справді сумніваються, що ти пробув півроку на кризі?
— Сандерсон зумів це розмалювати.
— Тобі смішно, а він натякає, що ти таємно їздив до Росії, а не гинув у Арктиці.
— Хто ж йому повірить?
Та Джо твердила, що вона вміє читати і що його звинувачують у страшному злочині: навіть з роботи вигнали за це.
Вони полаялись, а коли ціла зграя оточила будинок і стала вигукувати: "Виходьте, Ройсе! Ми хочемо почути ваші свідчення", Джо розлючено вискочила до них і пообіцяла облити окропом. Тепер навіть небезпечно було випускати дітей або впускати молочника. Фоторепортери тримали на мушці всі вікна й двері і навіть пса, що люто рвався з цепу.
— О-о-о! — стогнала Джо.— І навіщо ти все це затіяв? Руперт розумів, що йому таки доведеться впустити їх.
Джо бачила це в його рішучому погляді й холодній байдужості, які завжди з'являлися, коли доводилось чинити самому собі наперекір. її лякало, що він перестав бути чемним і поступливим, яким звикла бачити його, і тому поклала собі за краще ні в що не втручатися.
Він вийшов до воріт до репортерів, які мокли під дощем.
— Що це за натяки про вашу зраду, містере Ройс? Невже вони мають рацію?
Він повторив усе, що казав Сандерсону, а вони все допитувались про таємну поїздку до Росії, чи був він завербований і чому ним так зацікавились американці. Потім розпитували про Водоп'янова, російську нагороду, і врешті-решт хтось кинув здогад:
— Мабуть, усе це скоїлося через неї? Чи не збираєтесь ви повернути?..
— Я ж її ще не дістав.
— А вони кажуть, що погодились...
— Це так.
— Проте ви одмовитесь...
— Навіщо? Це ж буде нечемно з мого боку.
— Кажуть, вас запросили до Росії?
— Еге ж.
— І ви поїдете?
— А чом би й ні?
— Хіба вас пустять?..
— А хто ж може мене затримати?
— Три роки тому розвідка схопила Едмунда-Джексона в аеропорту, коли він збирався летіти на конференцію в Росію. Хіба з вами не можуть утнути те саме?
— Я ж не атомник.
— Проте працювали в таємній установі.
— Ну й що? Вони не можуть заборонити мені їздити, куди захочу...
— Таки поїдете?
— Захочу, то й поїду.
І грюкнув хвірткою спересердя.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Руперт і в гадці не мав їхати до Росії. Він навіть забув, що росіяни запрошували його. Та ось одна брехлива газетка зчинила галас, що він нібито збирається до Москви за своєю Зіркою.
Руперт не побажав давати спростовання і, на вимогу Джо, не вийшов більше до репортерів. Уонском відповідав тепер на всі їхні запити. Він категорично заперечив, що Руперта позбавили допуску та звільнили за недовірою. "А чи вірите ви в те, що Ройс зовсім не був на кризі, а пересидів у Росії?" — "Дурниці!" — обурився Уонском і заявив, що Руперт пішов через сварку з начальником відділу. Руперт Ройс може працювати будь-де, навіть у таємних закладах. Його спитали про російську нагороду, та Уонском відповів, що це така дрібниця, про яку й говорити не варто.
Пізніше він подзвонив Руперту.
— Ну, здається, я нарешті вгомонив їх,— хвалився Артур і знову запропонував йому кілька посад — адже він має неабиякий досвід.
Проте Руперт, сам не знаючи чому, відчув до нього гидливість і навідріз відмовився, пояснивши Джо:
— Постарів я, до того ж надто необережний до їхньої "роботи".
— Тобі ж усього-на-всього сорок,— обурилась Джо, яка не терпіла будь-яких натяків на вік, оскільки їй теж за три роки сповнювалося сорок.
— Але ж це правда,— не вгавав він.— Подібна "робота" підходить для початкуючих шмаркачів, і мені нічого більше дурити себе.
За час хвороби він мав можливість добре все обміркувати. Гуляючи в садочку чи по схилах і видолинках Хемпс-теда в товаристві Фіджа, що весело гавкав або шастав по кущах, він часто запитував себе: а чи слід бути таким настирливим у своїх вимогах? Чи варт продовжувати роботу і так захоплюватися нею?
"6 ж і інші, може, навіть кращі справи в житті",—— переконував він себе.
Проте він ніколи вже не повернеться до метеорологічного управління. Цей маленький світ раптом померк для нього. ФілліпС-Джонс розтоптав його мрії, і Руперт сам зрозумів, що всі чотири роки він спирався на наукові знання Джека Пірптона, не маючи власних. Філліпс-Джонс має рацію. У нього немає належної освіти.
Отже, треба шукати щось інше. У сорок років не так-то й легко. Він навіть уяви не мав, з чого починати.
* * *
Після довгих мук Руперт згадав свою юнацьку пристрасть до археології та повернувся до неї, нічим не виказуючи, що зазнав краху.
Він щоденно відвідував Британський музей. Рання егей-ська й догомерівська культура завжди вабили його. Руперт знову перечитав Гомера й Есхіла, аби відновити в пам'яті епоху. Також познайомився з працями австрійського вченого Т. Г. Гомперца і в першому томі натрапив на згадку про грецькі колонії на узбережжі Чорного моря. Це здалося йому гідним уваги, і він вирішив узятися за справу.