Божественна комедія

Страница 55 из 100

Данте Алигьери

154] Як свідчить нам святий євангеліст".

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1] Тоді, як в зелень зором я впивався,
2] Мов той, хто вік пустив намарно свій,
3] Бо на пташок безглуздо любувався,

4] За батька більший мовив: "Сину мій,
5] Ми маєм скористатись зараз саме
6] Нам даним часом, — тож ходім хутчій".

7] І зір я й крок повів за мудрецями,
8] Й не довелося докладать зусиль, —
9] Так захопивсь я їхніми речами.

10] Але з плачем співання, звідусіль
11] "О господи, устні мої!" почуте,
12] Вливало в серце радощі та біль.

13] "Мій ніжний батьку, що це може бути?" —
14] Спитав я, й він: "Це тіні у сльозах,
15] Мабуть, розв'язують вузли покути".

16] Немов юрба прочан в святих думках,
17] Не зупиняючись, лиш погляд кине,
18] Коли хто-небудь перетне їй шлях,

19] Так натовп мовчазних побожних тіней,
20] Догнавши нас, випереджав, легкий,
21] Занурений у почуття єдине.

22] Запали темні очі, вид різкий
23] У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,
24] І шкіра обтягала їм кістки.

25] Навряд, щоб отакий худий та білий
26] Став Ерісіхтон, як, на кістяка
27] Змарнівши, падав з голоду без сили.

28] Подумав я: "Єрусалим така
29] Сповняла, мабуть, людність тої ночі,
30] Коли Марія з'їла хлопчака".

31] Були мов персні без каміння — очі.
32] Хто ж "ОМО" бачить на людськім лиці,
33] Той скрізь би "М" розпізнавав охоче.

34] Не відаючи, в чому корінці,
35] Хто б думав, що плоди й вода пахучі
36] Виснажують жаданням душі ці?

37] Я дивувавсь, чого вони худючі,
38] Чому покров їх шкіри лусковий, —
39] Пояснення ховалось ніби в тучі.

40] Та із глибин своєї голови
41] Цікава тінь на мене поглядала
42] Й гукнула враз: "О радість, ти живий?"

43] Нікого жодна з рис не нагадала,
44] А з голосу її я все згадав,
45] Що в себе жадна худина забрала.

46] З тієї іскри в мене спомин встав
47] Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,
48] І я тоді Форезе упізнав.

49] "О, не зважай на люту цю коросту, —
50] Благав він, — що знебарвлює мене,
51] На тіло, нині без ваги та зросту.

52] Скажи, щоб все було мені ясне,
53] Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,
54] Промов мені слівце хоча б одне".

55] "Твоє обличчя, що я змив гіркими,
56] Коли помер ти, варте знов цього, —
57] Я відповів, — із змінами тяжкими.

58] Та, бога ради, схудли ви чого?
59] І не питай причин мого приходу, —
60] В думках про це не вимовиш того".

61] І він: "Спадаючи на листя й воду,
62] Тут сила потаємна та блага
63] Гріховну нам знесилює природу.

64] Юрбу, що в плачі й співах не ляга,
65] Бо встигнув рот багато зла накоїть,
66] Тут очищають голод і жага.

67] Бажання їсти й пити непокоїть
68] їм дух, коли зачують, як пахтять
69] Плоди та рідина, що зілля поїть.

70] Під дерево ідуть себе терзать,
71] Щораз вертають на нові страждання...
72] Кажу: "страждання", "втіха" б мав сказать.

73] Ця ж воля, що сюди веде з блукання,
74] Звела Христа до зойку: "Боже мій!", —
75] Коли Він кров'ю відкупляв сконання".

76] І я: "Форезе, нас в земній пітьмі
77] Лишив, на кращий світ її змінявши,
78] Ти літ із п'ять — так згадую в умі.

79] Якщо ти навіть доживав, не мавши
80] Гріхів нових, аж поки став на иуть,
81] Себе стражданням з Богом поєднавши, —

82] То як ти встиг цю вишину здобуть?
83] Гадав зустрінутися я з тобою
84] Там, де покуту рік за рік здають".

85] А він мені: "Це плачем та журбою
86] Моя подбала Нелла влити сил
87] В полин солодкий тужного напою.

88] Й відколи я зійшов з землі у діл,
89] А тіло сповила смертельна тиша,
90] Звільнити з місць, де ждуть, і з інших кіл.

91] Тим Богові приємніша й рідніша
92] Вона, хто сльози безутішно ллє,
93] Чим у своїй чесноті самітніша.

94] В Сардинії в Барбаджі — й там своє
95] Пристойніший жіноцтво вигляд має,
96] Як в цій Барбаджі, де мій дім ще є.

97] Знай, любий брате, — скоро час минає:
98] Коли цей день, що в небесах стоїть,
99] Утечі з пам'яті ще не зазнає,

100] З амвонів скрізь під тягарем страхіть
101] Осудять безсоромних флорентинок
102] І їхню звичку персами світить.

103] Чи треба варварок та сарацинок,
104] Щоб не ходили з голими грудьми,
105] Лякати карами за цей їх вчинок?

106] Коли ті соромітниці самі
107] Дізнаються, що ждало їх за гулі,
108] Завиють, наполохані, зі тьми.

109] Бо посмутяться у посмертнім гулі
110] Раніше, як змужніє те маля,
111] Що нині мирно спить під "люлі-люлі".

112] Та, брате, бачиш, що не тільки я,
113] А й всі цікавляться, щоб ти відкрився,
114] Бо в тебе тіло сонце затуля".

115] А я на це: "Коли б ти в пам'ять вбився,
116] Згадав би дружбу давньої пори,
117] То тут од прикрощів би й не дивився.

118] Оцей, що стежку вказує, старий,
119] З життя мене поніс на край дороги,
120] Коли був повен лик цього сестри, —

121] Й на сонце показав: — 3 його помоги
122] Помандрував до справжніх я мерців
123] Зі справжнім тілом, що несуть ці ноги.

124] Підтримав він, до сходів цих привів
125] По стежці на верхів'я таємниче,
126] Яке спрямляє в вас, що світ скривив.

127] Він мовив, що мене до Беатріче
128] Охоче доведе й на вишині
129] Лишусь без нього після тої стрічі.

130] Віргілій — той, хто мовив так мені, —
131] І я сказав: на честь цієї ж тіні
132] Був трус гори і співи голосні,

133] Бо з вашим царством розстається нині".

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
1] Ні мові нашій рух не був на шкоду,
2] Ні руху мова, — ми тепер неслись,
3] Немов судно в сприятливу погоду.

4] Мерці, що двічі трупами здались,
5] В дірки очей світили подив знову,
6] Що я живий, як і вони колись.

7] І, далі ведучи свою розмову,
8] Я проказав: "Ця тінь не поспіша,
9] Либонь, через нову якусь умову.