— А де Неля, дівчата?
— Неля захворіла. В неї ангіна.
— Коли захворіла?
— Ще позавчора. А ти хіба не знаєш? Оце наречений!
Розгублений, вийшов з інституту. Так ось чого Неля жодного разу не заглянула до нього в аудиторію. Іншим разом він помчав би до неї, а тепер завагався. Врешті вирішив сходити, провідати.
Одчинив двері Нелин батько. Доцент їхнього ж інституту. Старорежимне пенсне, борідка лопатою.
— Добридень! Як Неля?
— Василю, проходьте.
Очі за шкельцями здавались розгубленими.
Провів до вітальні, посадив на стілець, хоч Василь і опирався: він же на хвилину заскочив дізнатись, як Неля.
— Як Неля, Володимире Олексійовичу?
— Неля лежить.— І, побачивши, що Василь хоче звестись, наставив долоні: — Вона саме спить, її не треба тривожити.— Посмикав себе за борідку (шкельця здригались збентежено).— Василю, я вас хочу спитати...— Прокашлявся, прочищаючи горло.— Що з вашим татом?
"Ось воно!" — подумав убито Василь. Не дивлячись на Володимира Олексійовича, відповів:
— Заарештували.— Й одразу ж додав гаряче: — Але його випустять! Розберуться і випустять... Це помилка, Володимире Олексійовичу!
— Будем надіятись... Будем надіятись...
Залягла важка пауза.
— То я, мабуть, піду,— звівся Василь.
— Так, так, ідіть.
— Передайте Нелі, що я заходив.
— Так, так, передам.— І вже на порозі, ховаючи за шкельцями очі: — Ви от що, Василю... Поки що до нас не ходіть. Не треба Нелю тривожити. Поки одужає... Добре?
Вискочив з таким відчуттям, наче йому дали ляпаса. "Ноги моєї у вас більше не буде!" Йшов — ніс на очах сльози. "Син ворога народу! Син ворога народу!" — лунало в такт крокам.
Прийшовши додому, подав матері пожмакану газету:
— Ось почитай. На останній сторінці.
— Що тут? — злякано сахнулася мати.
— Почитай. Он у кінці.
Мати взяла газету до рук, і газета одразу ж затіпалась.
— Хто такий Коваленко? — спитала не розуміючи.— Твій товариш?
— При чім тут Коваленко! — закричав він з досадою.— Мені пропонують так виступити! Мені, розумієш?.. Зректися рідного батька. Дали ось взірець, як писати.— Ткнув у газету.— А як не зречуся — витурять з комсомолу. І з інституту наладять... Кому він потрібен, синок ворога народу?.. Навіть Неля вже мене зреклася! — Він зараз вірив, що так воно й було.— Вигнали з дому: сказали й дорогу забути.— Махнув рукою, щоб не розплакатись, побіг до себе в кімнату. Впав на ліжко, зарився обличчям у подушку. І так пекло, так пекло Василеві, що кричати хотілось!
Зайшла мати. Причовгала, мов нездужала. Поклала газету на стіл, сіла біля сина, важко зітхнула.
Василь лежав уже голічерева. Втупився застиглим поглядом у стелю. Материна рука потяглася до його голови, лягла на волосся. Звично погладила.
— Слухай, сину, що я надумала.
Василь мовчав: не хотілось ні озиватись, ні слухати.
— Батькові, синку, вже нічим не поможеш... Я там надивилась, наслухалась.— Мати щодня носила туди передачі.
— Що ви таке кажете, мамо!
— Кажу, що є... Батька вже не повернеш... А тобі треба жити.— Мамина рука все гладила й гладила його волосся.— В тебе, сину, все ще попереду...
— Як, мамо, жити? — Відчував себе знову дитиною. Яка повинна слухатись матері.
— Напиши, синку, що тобі кажуть. Розумні люди тебе не осудять.
— А тато?
— Тато тобі сказав би те саме. Якщо повернеться, то все зрозуміє. А не повернеться...— Тут мамин голос урвався, в неї затрусилось обличчя. Поборолася з слізьми, що її, мабуть, здушили, знову провела долонею по його голові: — Завтра піди й напиши...
Він не погоджувався. Довго давав себе умовляти, хоч у душі уже знав, що іншого виходу в нього немає. Але чим ясніше те усвідомлював, тим дужче заперечував матері.
Нарешті здався:
— Гаразд... Напишу, якщо ви так уже наполягаєте.
Весь вечір був роздратований. Злий на себе, на матір, на весь білий світ. І мати не знала, на яку біля нього й ступити.
V
І ще на нього чекала неприємна розмова з сестрою. Віра жила в райцентрі, під Києвом,— примчала, як тільки одержала од мами листа. Мама їй усе й розповіла, бо від кого б іще могла дізнатись Віра, що Василь зрікся батька. Віра йому й одчинила, коли він повернувся з інституту (мама саме понесла передачу).
— Прийшов, писатель!
Стояла у дверях, зло дивилась на брата.
— Пропусти! — Василеві здавалось, що за спиною вже збираються люди.
— Батька заживо поховав! — Віра тінню ходила за братом, пекла його поглядом.— Як ти йому в очі дивитимешся, коли він повернеться?
— Він уже не повернеться.— Господи, йому й так жити на світі не хочеться, а тут іще Віра! Ну що вона хоче од нього? Що?!
— Тобі там добре за чоловіком, а мене виганяли з інституту. Ти б хотіла цього? Хотіла?.. Татові все одно не поможеш...
— Який же ти, Василю, мерзотник!
— Ну й не розмовляй з мерзотником! Вертайся туди, звідки приїхала!
— І поїду! Тільки маму з собою візьму. Лишайся тут сам, батькопродавцю!
Але мама так і не згодилась їхати до Віри. Покинути зараз Василька одного?.. І потім: хто ж носитиме татові передачі?.. Мама нізащо не згодилась, як Віра її не вмовляла, навіть кричала на неї, та краще, мабуть, було б, коли б погодилась. Бо однієї пізньої ночі (тато вже майже місяць сидів у в’язниці) у їхній квартирі так же коротко й страшно дзенькнув дзвінок.
Підхопились обоє одразу ж.
"За мною",— похолов Василь.
Мати, як була в сорочці, вбігла до нього в кімнату:
— Синку, втікай!..
Хапала за руку, тягла до вікна. Не усвідомлювала, мабуть, що вони живуть на третьому поверсі, а внизу вимощена камінням бруківка.
Вирвавшись з материних рук, Василь став одягатись. Його знову бив дрож, як і тоді, коли приходили за татом, в голові шуміло й дзвеніло.
А в коридорі вже розривався дзвінок. І гупали в двері.
— Зараз! — гукнув Василь і не впізнав свого голосу.
— Я!.. Я відчиню!..— Мати хоч тут хотіла заступить свого сина.
Цього разу прийшли лише двоє. В тих же пальтах і картузах, в тих же хромових чоботях. І такі ж безликі, Обшуку не робили, забрали не Василя — його матір.
Мати пішла якась аж весела.
— Зі мною все буде гаразд!.. Все гаразд...— говорила, посміхаючись, синові, поки й вивели, вже вдягнену, з квартири.
Так Василь лишився один, його знову викликали в комітет комсомолу, і в інститутській газеті було надруковане ще одне його зречення: тепер уже — матері. Як та газета потрапила в руки його божевільній сестрі, він так і не міг уяснити, тільки Віра знову ввірвалась до нього і під час дикої сварки вдарила його чимось важким по голові. Він не встиг навіть розгледіти, що вона тримала в руках, помітив тільки, як блиснуло щось металеве. Гострий біль — і втрата свідомості.