Що він скаже, коли цього разу зустрінуться? Що його тато заарештований? Що він — син ворога народу?
Так цього разу її й не провів. Не діждавшись, побіг додому: раптом здалося, що тата вже випустили. Розібрались, пробачились, і тато давно вже вдома.
Вдома була лише мама. Сиділа в кріслі застигла. У Василя все так довкола й померкло.
Зачувши сина, мати ворухнулась, мов просипаючись.
— Однесла.— І звела на Василя налиті тугою очі.
— Що з татом? Ти бачила тата?
Мама заперечно хитнула головою:
— Не бачила. Не пустили. Там стільки жінок... Та всі з передачами, всі з передачами...— Схлипнула, затулила долонями очі. Дрібно затрусилися плечі.
— Ну, мамо, не плач! — спробував утішити її Василь. Хоч у самого вже став зриватися голос, защипало у носі.— Ось побачиш, тато повернеться! Який же він ворог народу?
— Я, сину, не плачу.— Мати витерла очі, спробувала навіть всміхнутись. Та краще б цього не робила! — Ти, мабуть, голодний? Пішли обідати, я там набрьохала супу.
За обідом обережно спитала:
— Як в інституті?
— Як завжди,— відповів якомога спокійніше.
— Нікуди не викликали?
— А куди мене мають викликати? Ти, мамо, про це й не думай. Зі мною все буде гаразд.— Бадьорився перед мамою, хоч сам не вірив у те, що казав.
IV
В комітет комсомолу його викликали на четвертий день після арешту тата. Одчинились двері (всі вже сиділи за столами, ось-ось мала початись лекція), до аудиторії заглянуло незнайоме дівча:
— Хто тут Дубошей? — І коли Василь налякано звівся — Зайди після лекції в комітет комсомолу.
"Ось воно!" — похололо у Василя всередині.
Сидів на лекції, слухав — не слухав викладача: думками вже був у комітеті.
Із секретарем комітету Олегом Безпалим був знайомий з тих пір, як його самого обрали секретарем комсомольського осередку факультету. Хоч Олег був також студентом, він здавався набагато старшим за свої двадцять два роки. Якась стримана сухість прозирала в усіх його рухах, він тримав на відстані не тільки рядових комсомольців, але й членів комітету: звертаючись, називав тільки прізвище. Василь в душі ним захоплювався і часто ловив себе на тому, що мавпує Безпалого. Так же намагався говорити впівголоса, бути таким же незворушним і стриманим, про що б там не йшлося.
Безпалий був сам. Сидів за величезним столом (тоді саме входили в моду величезні письмові столи: той, хто сидів за таким столом, вже й не людиною здавався, а напівбогом). Безпалий сидів за величезним письмовим столом, читаючи якісь папери. Рівненький проділ світився на акуратно викладеному волоссі. Не піднімаючи голови, ткнув гострим олівцем в бік крісла: сідай!
Василь опустився у крісло — пірнув так, що тільки голова стирчала над столом. Йому одразу ж стало дуже незручно: на цю саме незручність і були розраховані крісла.
Кілька хвилин тривало мовчання: Безпалий наче й забув про Василя.
— Ти мене кликав? — не витримав нарешті Василь.
Безпалий з видимою неохотою одірвавсь од паперів, холодно подивився на нього:
— Я вас змушений був викликати.— Його тихий голос не обіцяв нічого хорошого. Дивився суворо, постукуючи олівцем по блискучій стільниці.— Ви не здогадуєтесь?
— Здогадуюсь,— відповів Василь знічено.
— Коли заарештували вашого батька? — Безпалий звертався зараз на "ви", підкреслюючи ту прірву, яка між ними виникла.
— Чотири дні тому.
— Чотири дні! І ви весь оцей час приховуєте од нас, що ваш батько — ворог народу?
— Він не ворог.
— А хто ж? — дозволив собі усміхнутись Безпалий. Не станете ж ви мене переконувати, що наші органи беруть невинних людей!
Василь убито мовчав. Ці слова били його тим болючіше, що він сам не так давно вимовляв їх уголос. З такою ж нещадною переконаністю.
— Так що ж нам з вами робити тепер, Дубошей?
Запитання важко повисає в повітрі. Василь відчуває, що йому стає жарко. Комір сорочки в’їдається в шию, стискає петлею.
— Комсомольський квиток при вас?
— При мені,— хрипко відповідає Василь.
— Дайте сюди.
Василь дістає сіреньку книжечку, він лише зараз відчуває, яка вона йому дорога. Це не просто книжечка — це його майбутнє.
Безпалий бере комсомольський квиток, недбало кидає його до шухляди письмового столу.
— Так що будем робити?
Василь тільки ворухнув губами: він все ще не може одірвати погляду од того місця, де зник комсомольський квиток.
— Мені вас жалко, Дубошей. Хоч я й не повинен вас жаліти. Але ж ви були в нашому активі, ми вже подумували над тим, щоб рекомендувати вас до складу комітету...
— Я нічого не знав! — виривається у Василя. "Не знав? Чого не знав? Що батько — ворог народу?"
— Вірю. Але це треба довести.
— Як?
— Я цього не повинен був вам говорити. Але мені вас по-справжньому жаль. Ви останній номер нашої газети читали?
— Не читав.— Оці чотири дні Василеві було не до газет.
— Я так і знав,— докірливо похитав головою Безпалий.— А треба читати. Ось візьміть, почитайте. На останній сторінці. Як надумаєтесь — заходьте. Будемо радитись. Тільки робіть це пошвидше: ми чекати не можемо.
Вийшовши в коридор, Василь жадібно вп’явся в останню сторінку. Там був його порятунок — відчував зараз це всією шкірою.
Колонка про спорт. Не те! Дописи про культурні розваги. Знову не те! Гарячково пробіг всю сторінку і не знайшов для себе нічого. Ще раз став перечитувати. Ось воно! В кінці, перед прізвищем редактора, побачив невелику замітку.
"Зрікаюсь батьків!"
Бухнуло серце, гаряче вдарило в голову. Задзвеніло у вухах.
Зрікаюсь батьків...
"Я, студент другого курсу (четвертого курсу) Дмитро Коваленко (Василь Дубошей), зрікаюсь батьків (зрікаюсь батька) як класово ворожих Радянській державі. Я пориваю з ними (з ним) назавжди і клянусь бути до кінця відданим справі побудови соціалізму в нашій державі!"
Ні, він цього ніколи не зробить. Ніколи!
Зібгав газету, хотів жбурнути на підлогу, а рука сама поклала до кишені. І потім щосекунди, щомиті відчував ту газету.
Захотілося побачити Нелю. Так захотілось, як ще ніколи в житті. Подумав, що ось уже четвертий день не проводив її додому, кинувся до її аудиторії.
Носом до носа зіткнувся з дівчатами — Нелиними подругами. Знав їх усіх, і вони його знали. Приязно закивали до нього, заусміхались. "Ще не знають!"