I
Хоч я не один рік пропрацював разом з цим чоловіком, але так і не зміг до кінця його зрозуміти.
Зрозуміть основного: чому він такий? Не міг же він таким народитись!
Пишу про нього в минулому часі, бо його вже нема серед нас. Упокоївся, як кажуть старі люди.
Добре пам’ятаю той день, коли ми його ховали.
Була якраз середина літа, спека стояла така, що не продихнути, музиканти спливали потом, а інструменти аж плавились. Тож і похоронна мелодія не лилася багатоводного рікою — жебоніла нужденним струмком. Та й той мав от-от пересохнути. Ми парилися в темному одязі, ми не знали, куди подітись од сонця, бо в небі й хмаринки не було, а од вітру не лишилося й згадки,— пливли в такому гарячому мареві, що аж в очах туманіло. Навіть квіти пов’яли, а написи на чорних стрічках пожухли й поморщились. "Незабутньому", "чесному", "дорогому", хоч з таким же успіхом там могло бути написане: "нещирому", "підступному", "злому", й останнє більше відповідало б правді, ніж перше. Ми дружно його ненавиділи, хоч ненависть нашу мов обрубала несподівана смерть, лишивши в душі кожного з нас тоскну спустошеність.
Він лежав у труні з таким видом, наче ось-ось мав розплющити очі й усміхнутись мефістофельською своєю посмішкою: "Вдаєте, що жалієте? Ну, ну. Ламайте цю комедію й далі!" Навіть смерть не могла стерти скептичного виразу із застиглого обличчя, а старенький берет, глибоко надітий на голову, ще більше підкреслював той вираз. Він ніколи не скидав того берета з голови, навіть у приміщенні — отак у ньому весь час і сидів, і ми давно вже звикли до того. Він і в труну ліг у береті, така була його остання воля, як пояснила дружина,— он вона йде з двома дочками, з голови до ніг у чорному. "Мої три повії",— покійний інакше їх і не називав, і я зараз думаю, чи знали вони про те, як обзивав їх батько і чоловік.
Мабуть, знали, бо не сплакнули ні разу: ідуть з обличчями застиглими, страшенно подібні одна до одної в отій неприродній застиглості.
А може, вони його за життя теж ненавиділи?
Хто його зна. Чужа, як то кажуть, душа...
Несемо труну через усе кладовище, і музиканти з останніх сил стогнуть в розпечені труби.
Потім був траурний мітинг. Над могилою, над розкритою труною. Покійник прислухавсь недовірливо, і нам аж незручно було за тих, що виступали.
Коли ж ми опустили його нарешті до ями, і засипали землею, й завалили вінками, всі відчули дивовижну полегкість. Наче виконали дуже неприємний обов’язок і тепер були вільні од нього.
Вдова стала обходити присутніх: запрошувала пом'янути покійного. Щось подібне до усміху спливло на її лице, вона не помічала того, а обидві дочки налякано дивились на неї. Хто покірно сідав до автобуса, а хто й намагався непомітно зникнути, і тих, що прослизали мимо автобуса, було значно більше од тих, що сідали.
Розбившись на групи, ми повернулися з кладовища — цього останнього притулку роду людського, і в кожного мимоволі спливала думка, що й мені отак відтужать мідною музикою, відсумують печальними промовами, щирими, а то й нещирими, та й заховають навіки від усього білого світу. Від цих думок душа огорталася тихим смутком, все, що непокоїло, чим жили і досі прагнули, здавалося зараз таким несуттєвим, таким дріб’язковим поруч з оцією таємницею одвічною, яку не розгадати найбільшим умам. Для чого живемо? В чім смисл життя? Нащо ми покликані в оцей світ? Сліпа примха природи чи плід всесвітнього розуму, який нас породжує, засіває по планеті, щоб потім збирати, як дбайливий господар збирає врожай. Матеріалісти за вихованням, в глибині свого "я" кожен прагнув безсмертя, бо не міг примиритися з думкою, що от я помру і від мене не лишиться нічого, абсолютно нічого. Кожен думав про це, а що соромились вслух про це говорити, то й завели мову про покійника.
— Складний був чоловік, земля йому пером!
— Продукт епохи.
Бо серед нас були й доморощені філософи, які обов’язково мали докопатись соціальних причин.
— А ви помітили, що вдова й сльозини не зронила?
— Ще б їй плакати! Жили ж як собака з кішкою. Ви що, не чули, як він казав, що обидві дочки не від нього?
— Ну, старша на нього дуже схожа. Як дві краплі води. Тільки й того, що не в береті.
Тут ми всі мимоволі всміхнулись.
— Не з медом їм, бідним, жилося.
— А я вам, браття, от що скажу: ще невідомо, як йому в тій сім’ї було. Може, він через сімейку свою і був отаким.
— Складний чоловік...
— Отак прожити, щоб тобі ніхто й сльози не зронив!
— А Кость Костьович? Я сам бачив, як Кость Костьович плакав.
— Ну, хіба що Кость Костьович...
Кость Костьович, єдиний приятель покійного, ішов одразу ж за труною. Ніс у руці бриль. Справжній солом’яний бриль, привезений з рідного села на Полтавщині. Коли він ішов у тому брилі по Хрещатику, всі оглядались на нього. В брилі, вуса пшеничні, сірі терплячі очі, він здавався отаким сільським дядьком, живцем перенесеним на головну вулицю Києва. Він і фах собі вибрав наймирніший у світі: працював бухгалтером, скільки його й пам’ятаємо. Так от, Кость Костьович єдиний ішов по-справжньому зажурений, а коли покійника опускали до ями, то не втримався од сліз. Витирав зігнутим пальцем то одне око, то друге, і вуса у нього посмикувались так, наче їм дуже боліло.
Він і до автобуса пішов перший, наче боявся, що не вистачить місця, і коли автобус нас обігнав, то сидів на першому місці: бриль проплив мимо нас, повен докору.
— З ким він тепер гратиме?
— Втратив партнера.
Щонеділі, після обіду, вони виходили в двір — виносили шахівницю. Сідали за столик, розставляли фігури, різались до пізнього вечора. Кость Костьович завжди грав зосереджено й мовчки, його зраджували тільки вуса, що починали тремтіти перед найвідповідальнішим ходом, та ще по брилеві можна було догадатись, виграє він чи програє. Програє — бриль аж на бровах, виграє — бриль на потилиці, Партнер же якими тільки помиями не обливав Костя Костьовича!
Розставляючи шахи, щоразу нахвалявся:
— Ну, сьогодні я вже з тобою поквитаюсь! Ти в мене будеш вищати свинею!
Кость Костьович тільки хмикав у вуса.
Починалася гра, а разом і найдобірніша, найуїдливіша лайка на адресу Костя Костьовича: як він його не обзивав, яких прізвиськ йому тільки не клеїв! "Свиня" було найневинніше: він усіх обзивав за очі свинями. Кость Костьович тільки всміхався у відповідь тихою своєю посмішкою, що ледь торкалася кінчиків вусів. І не було випадку, щоб образився.