Старшини підійшли до столу. Провідці Бойової управи й австрійський офіцер зайняли місце в центрі, Гриць залишив стрільця поряд із полковником, подався у кінець столу й розпочав молитву. Опісля голова Бойової управи велів налити в чарки рому й виголосив промову. Він говорив довго, тримаючи в руці високий келих з рубіновим напитком: детально розповідав, ніби самому довелося там побувати, про героїчні бої усусусів на Маківці, потім зачитав, беручи зі столу листок за листком, безконечний, здавалося, список полеглих.
— Вічна пам'ять героям! — вигукнув Трильовський і перехилив келих.
Випили й старшини. Тоді Гриць м'яким баритоном розпочав скорбне "Спіть, хлопці, спіть", і всі підхопили стрілецький реквієм, здавлюючи спазми в горлі: кожен другий із присутніх втратив у боях товариша.
Михайло не відводив погляду від блідолицього стрільця, що стояв біля полковника: хто він і чому в чорних окулярах, невже сліпий? До стрільця почали всі придивлятися, тоді Трильовський сказав налити по другій чарці й проголосив:
— Хвальне товариство! Я зачитав вам печальний список тих героїв, які поклали свої буйні голови за волю України. Та не сказав про тих, які пролили свою кров і залишилися живими: багато з них не вернеться більше в лави легіону, зате вони залишаться живими свідками тяжких змагань, символами героїзму нашого народу. Перед вами, — Трильовський показав на вояка в чорних окулярах, — стрілець Адріан Волошенюк, який у битві за Бескид утратив очі.
Він змовк, бо вчувся голосний схлип: то заплакав, здригаючись усім тілом, сліпий воїн. Трильовський знітився, бо ж не ради сліз, а задля прославлення стрілецької відваги наказав привести сюди сліпого; стрілець невтішно плакав, затуливши долонями обличчя; Трильовський виголосив тост, заглушуючи плач страждальця:
— Піднесімо, товариство, келихи за нашого героя! Хай живе стрілець Адріан!
Ніхто не пригубився до келихів, запала гнітюча тиша, серед якої почувся тихий голос сліпого стрільця:
— А ви спитали мене, чи я хочу жити?..
Ситуація стала надто прикрою. Полковник поплескав стрільця по плечу, втішаючи: "Weine nicht, weine nicht, alles wird in Ordnung!"[25], та стрілець не переставав хлипати.
Трильовський спохмурнів: великодній сніданок з участю осліплого героя мав підігріти бойовий дух старшин, які завтра–позавтра від'їдуть на фронт, а вийшло навпаки: кожен подумав, що й з ним може таке трапитися. Михайлові згадався його моторошний страх, коли він, опритомнівши, довго не міг розплющити очей… хай станеться невість–що, тільки не це, не це!
Професор Боберський, шукаючи виходу із незручного становища, кинувся до дверей роздягальні, де чекали з подарунками для старшин дівчата з Українського комітету допомоги пораненим, відчинив двері, кивком голови запросив їх до зали, і пішли вони довгим рядочком — молоді, свіжі, вродливі, у вишиваних блузочках, — несучи на руках перев'язані малиновими стрічками пакунки; вони зупинялися біля кожного старшини і, мило усміхаючись, просили взяти презент.
Михайло сторожко чіплявся поглядом до кожного дівочого обличчя, немов хотів упізнати в котромусь Катрусю, хоч знав, що її тут не може бути, Гриць сказав би; він зиркнув на Шепетюка і в ту мить побачив його незрозуміле замішання; Гриць рвучко вийшов з–за столу й схопив одну дівчину за руку, забираючи від неї пакунок, дівчина скрикнула: "Пусти мене, я уже знаю, що він тут!"; Михайло кинувся до них, повернув до себе дівчину обличчям і впізнав.
— Так ось де ти воюєш! — проказав, відступивши на крок. — Штабна…
— Не смій! — скрикнула Катруся; вона була така сама, як рік тому на Великдень у Пилипівці, — біла пінка на молоці; синє полум'я образи зблиснуло в її очах і враз погасло: — Михасю, усюди ж війна, а я доглядала їх… і тебе доглядала б, якби знала…
Вони утрьох вийшли із зали, і надворі сказав Михайло до Гриця:
— Негідник ти!.. Пробач, Катрусю, — обняв він дівчину, — вибач мені, любко…. Тепер я тебе ніколи саму не залишу.
— Не смій цього робити, — підвів голову Гриць, благально глянувши на Михайла. — Вона повинна бути в безпеці, ти її залишиш тут, якщо любиш…
— Я не лишусь, — відказала Катруся.
— А що далі? — спитав Юра, коли я замовк.
— Що далі… Тебе, напевно, цікавить доля Катрусі. Вони з Михайлом розійшлися. Бо війна — війною… Катрусю поховав я.
— Чому — ви?
— То зовсім інша історія. Може, колись розкажу тобі й про це… З Шепетюком мені доводилося розмовляти все рідше й рідше: його, хворого, часто забирали до санчастини — так званого ОП[26], де незабаром він і помер. Встиг ще мені розповісти, що по приїзді з Вільна до Львова Михайло записався в університет на другий рік філософії: відвідував лекції з географії професора Степана Рудницького. Гриць продовжував учитися на теології, а Катруся влаштувалася сестрою–жалібницею у стрілецькому лазареті на Руській. Потім у Михайла відкрилася у грудях давня рана, і він надовго ліг у лазарет… Усі троє були на похороні Івана Франка. Михайло йшов за катафалком у почесній варті, Катерина співала в хорі, а Гриць із теологами допомагав священикові Гургулі відправляти панахиду над гробом поета–безбожника, який відмовився від останнього причастя. "Похорон–еклектика, — мовив із ледь прихованою іронією Шепетюк. — Церковна панахида й атеїстичні промови студентів…"
Втім я почув рівномірне дихання приятеля: утомившись моєю розповіддю, Юра запав у глибокий сон.
Похорон Франка
Про мене сон забув. Я лежав із розплющеними очима, вдивлявся у темінь, ніби намагався уздріти в ній те, про що так неохоче розповідав Шепетюк, і коли дрімота тепло опустилася на очі, рушила за домовиною, вкритою китайкою, процесія скорбних людей.
Весь народ іде за труною Франка. Початок процесії наближається до воріт Личаківського кладовища, а кінця немає. Кінця і не буде. Поряд із похоронною каретою ступає у стрілецькій варті Михайло, а за ним — на відстані одного покоління — йду я; за мною — на тих же розстанях — мої діти і внуки. І так іти нам і йти в мандрівку століть з печаттю його духа.
…Смерть, немов кульова блискавка, нечутно, довго і вперто проникала вуличними протягами Львова на Софіївку і закружляла над ажурним будинком у кінці вулиці Понінського. Вона запливала у вікна, приглядаючись до своєї жертви, й викочувалася крізь двері; народ бачив ту бліду кулю смерті й, затамувавши подих, вірив іще, що подасться вона відтяжними протягами понад улоговиною Йорданського парку й затримається там хоч натрохи: не раз уже заглядала смерть у цей дім і не наважувалася вразити серце Поета, який все ще продовжував працювати рештками свого стомленого мозку. Секретар записував останні рядки Мудреця й завмирав, коли смерть холодом продувала кімнату, і врешті почув він тихе і хрипке: "Я буду вмирати, Мар'яне…" А потім прощання з сином Петром — хорунжим УСС, якого відпустили з позиції над Стрипою додому, розмова із священиком, що прийшов сповідати Франка, — і ще крихти надії у народу.