У квітні стрільці встелили трупом схил Маківки і відтіснили росіян за Тухлю. За тиждень розпочався загальний відступ російських військ, і Трильовський на засіданнях Бойової управи проголошував славу переможному стрілецькому легіонові.
До Відня прибували, партія за партією, поранені усусуси. Михайла, який міг уже ходити, перевели у виздоровний кіш. Він щодня заходив до шпиталю архікнязя Карла, шукав серед поранених Андрія або Цяпку, чи кого–небудь із знайомих стрільців, та не знаходив нікого. Вертався додому пригнічений: а може, їх уже й немає. "А як впаду в лютім бою, не журись…" Треба жити, щоб принести Ірці Стромецькій Андріїв заповіт… А я — чи маю кому віддати заповіт свій? Про що не хоче мені сказати Гриць? Що він знає про Катрусю?"
На Великдень до приміщення Бойової управи, що містилася у тій же гімназії, де й стрілецькі касарні, було запрошено на свячене яйце видужалих старшин, серед них і Михайла Шинкарука, якому за пролиту кров на Маківці сам голова Кирило Трильовський почепив на вилозі коміра зірку хорунжого із плетеної срібної нитки.
Відгомоніли у столиці христовоскресні дзвони, до спортової гімназійної зали почали сходитися стрілецькі старшини. Пахло ковбасою, паскою і хроном, уздовж стіни стояли столи без крісел, заставлені свяченим. Спокусливий запах великодних потрав лоскотав ніздрі: після комісної пайки запахи свіжого м'ясива здавалися нереальними. Михайла знову почала діймати нехіть до цієї ситої віденської влаштованості, де і білизна чиста, і шлунок набитий, і дзвони грають, і такими далекими здаються тут свіжа кров на снігу, свист шрапнелі над головою, закривавлені багнети й огидний тріскіт відгодованих вошей над полум'ям.
Ні з ким із присутніх тут старшин Михайло не був знайомий, і чомусь не хотілося, як там, на позиціях, зближуватися з колегами по зброї: перед обличчям смерті стрільців єднала кожна мить, яка могла бути в житті останньою, вони намагалися ставати мовби єдиним тілом, яке в цілості важче, ніж кожного поодинці, перетворювати у криваве місиво, а тут, за відсутністю страху, кожен ставав індивідом, для якого військова форма переставала сповняти функцію захисту від холоду і служила атрибутом елегантності, а ранги, котрі в бою втрачали будь–яке значення, розрізнювали тут людей на старших і молодших по чину, на командирів і підлеглих.
Старшини віталися один з одним, прикладаючи до кашкетів чотири пальці, вітався і Михайло, та стояв осторонь: йому ще важко було дихати й розмовляти. У грудях вряди–годи пропікало гострим болем, і він думав тепер про тих, що лежать, скалічені, на шпитальних ліжках, а також про видужалих рядових стрільців, яким серед старшин немає місця і котрі нині не вип'ють, як у окопах перед боєм, келишок рому — а там, напевне, п'ють, щоб збадьорити себе перед смертю.
Старшини чомусь почали враз збиратися до гурту в куті біля високого заґратованого вікна — гімназисти грали, видно, тут колись у ручного м'яча, — хтось шикнув: "Пантруй двері!"; Михайло теж підійшов і побачив посередині гурту незнайомого вояка із зірками четаря: він тримав у руці великого формату зошит, на якому було виписано великими літерами "Самохотник". Михайло знав від Андрія, що такий рукописний часопис випускають у Відні запасники, йому стало цікаво дізнатися про зміст часопису, і він протиснувся до середини гурту.
— Великодній випуск "Самохотника"! — оголосив четар, який, певне, був і редактором. — Я усього читати вам не буду, потім самі переглянете й подивитеся знамениті ілюстрації нашого митця Йосипа Куриласа до пісні "Бо війна — війною" — десятник Курилас воював на Маківці з самим Цяпкою!
Четар розгорнув часопис і показував старшинам кольористу картину: вусатий бравий сотник тримає коня за вуздечку, а біля нього припадають розкішні молодиці та дівчата.
"А я й не знав того десятника, — подумав Михайло. — Тоді його, напевно, ще не було на Маківці… Але і я мав щастя служити в сотні Івана Цяпки, якого за дотепність, а особливо за його бадьору примовку на всі випадки воєнного життя — "бо війна — війною", — гаряче любило стрілецтво".
Михайло повторив у думці улюблену фразу Цяпки, яка стала початком жартівливої стрілецької пісні, і вловив тепер у ній глибший, ніж вояцька бравада, зміст. Війна — не тільки фронт, а повсюдне людське життя у всіх проявах: фронт і тил, героїзм і маркірантство[23], рев гармат і пісня, любов і ненависть, — тож несправедливо протиставляти фронтовиків тиловикам, загиблих — новонародженим, наїдених — голодним, скалічених — уцілілим; війна — це круговерть, хаос, у якому кожної миті можна перейти з одного становища в інше: ніхто не може гарантувати для себе цілковитої безпеки. То чи треба звинувачувати того, який скористався нагодою побути хвилину в затишку? І чи можна осуджувати тих, які, опинившись у пеклі, мріють вирватися з нього? Усе на світі стало нестійким, і врятувати людину від морального краху може тільки одна категорія — фаталізм. Іван мав рацію. Бо війна — війною!
— Я прочитаю вам великодні молитви за Україну, — продовжував четар. — Слухайте спочатку, чого просять усусуси:
Боже, дай нам Україну: Коломию, Снятии,
Станіславів, Городенку, Надвірну, Делятин!
Ніхто не засміявся: надто мало просять у Бога стрільці. "Невже це й уся наша політична програма?" — подумав Михайло.
— А поляки хочуть набагато більше:
Panie Boże! Polski naród! My się przecież znamy,
Dla nas całej Ukrainy nie prosim — żądamy![24]
— О, ляхи мають набагато кращий апетит! — вигукнув хтось.
— Слухайте, чого хочуть євреї:
Боже, волю дай Вкраїні, — просим й ми, євреї,
На Вкраїні краще буде нам, ніж в Галілеї!
Сміх: жид завжди хитрий!
— І на кінець — гаряча молитва нашого голови Кирила:
Боже, вольну дай Вкраїну від Сяну до Дону,
Крім родини, не дам у ній панувать нікому!
Вибухнув голосний регіт. "Тож таки правду говорив той стрілець, — подумав Михайло. — І Гриць такий самий".
— Треба йому прочитати! — почувся вигук.
— А він і сам прочитає!
Раптом стихли сміх і гомін: до спортової зали, пропускаючи наперед австрійського полковника в обвішаному орденами кітелі, увійшли Трильовський і Боберський, за ними ступав польовий курат Гриць Шепетюк, ведучи під руку молодого вихудлого стрільця у чорних окулярах.