Та вибухнула врешті блискавка, спопеливши серце й мозок Поета, а відлуння грому вмить розкотилося по Львову, по цілому краю, і рушили звідусіль люди на Софіївську гору поглянути востаннє на того, хто був для народу присутній кожної миті, мов батько в домі, і заволати в розпачі: "Нема!" — і було те "нема", мов жах смерті холодний, чули всі: щезло те, без чого жить ніхто з них не годний. Як жити далі? Хто замінить того, котрий народився раз на сотню літ? Ще одне століття чекати Пророка? А може, він, утомлений, свідомо уступив місце випестуваному ним Єгошуа?
Виносять стрільці домовину з дому, дотикаються до неї гілки розквітлих яблунь, коливається на теплому вітрі червона китайка в головах покійного; кладуть труну на стіл посередині подвір'я, шість старшин з крісами на плечі стають у почесну варту, а між ними хорунжий Шинкарук. Промовляють доктор Кость Левицький, професор Олександр Колесса, голова Бойової управи УСС Кирило Трильовський.
Де ж він — новітній Єгошуа Навін?
Це питання пропекло Михайлові мозок, коли до стрілецького лазарету на Руській докотилася печальна вість. Не була вона несподіваною: осамотнений — бо сини пішли на війну, а дружина лікувалася у закладі для душевнохворих — Іван Франко перебував у захоронці Ставропігійського інституту, й Михайло не раз бачив його — зжовклого, безнадійно хворого, вихудлого дідуся із запаленими повіками. До стрільців, які зализували тут рани, він був цілком байдужий, не випитував, з яких фронтів прийшли вони, за що воюють, дозволяв себе фотографувати разом із стрільцями, та був відсутній, і Михайло не міг зрозуміти причин Франкової байдужості: чи то від хвороби, чи не визнає він їх за українське військо? А кому ж тоді, як не стрільцям, адресувалися рядки його вірша: "Кожен думай: тут, в тім місці, де стою я у вогни, важиться тепер вся доля величезної війни"? Кому?
А коли опікуни забрали Франка додому, Михайло зрозумів, що його вже немає, що попрощався він із народом ще тоді, коли їздив по містах і селах із "Мойсеєм", і тоді Михайло теж попрощався з ним.
Тепер його покликали віддати Поетові останню честь.
…Я йду в похоронній процесії на відстані одного покоління, мені не доступитися до Франка через товщу років, побачити печать смерті на його чолі не судилося, і він для мене залишився живий… Вашої смерті, стрийку Михаиле, я теж не бачив, і тому ви живете в мені, я залучаю себе до вашого покоління, я йду з вами, бо ваше життя продовжилось у житті моєму — ми склали одну особистість невільника, який дочекався волі. Я не вірю, не можу повірити у ваше небуття, бо воно б означало перемогу смерті над усією ланкою народу, до якої належали ви. Ми йдемо разом за Франком у нерозірваному потоці нашого народу, якому Поет прорік: "Прийде час!" Пливе над головами домовина, йде Україна в урочистому поході, і я на віддалі, мені належній, іду за святим безбожником, який вселив у наші душі віру в силу духа й час воскресний.
…Проводжаємо в останню дорогу Вчителя. Прийшов він до нас, закоханий і пошлюблений, у позиченому фраку; вийшов за кафедру вчити народ у позиченому костюмі, заробляв він на хліб в наймах у сусідів, поклали його на смертне ложе в подарованій сорочці, і поховаємо його нині в чужому гробівці. Чи ж то доля така наша — завжди в чужому? Віками ми ходили в чужих мундирах і під чужими прапорами, виконували чужі накази, виголошені чужою мовою, і не маємо нині свого клаптика землі для могили Пророка… А нині ми вдягли мундири свої, і землю свою для себе забрати хочемо, — ти благословиш нас, Учителю, на боротьбу? Німі твої уста, але ж вони проглаголили колись: "І ярма всі ми порвемо!". Чому мовчиш?.. Давить у моє плече тягар металевої домовини, та я готовий нести вагу твою і твого безсмертного чину весь вік, аби тільки знати і труд свій тим полегшити, і рани свої пригоїти, — чи ти хотів, щоб саме ми несли тебе і йшли при тобі в почесній варті? А може, мріяв про інших? Але нині інших нема, є ми, і нащадки скажуть, чи гідні були… Я вірю, що маю право йти за тобою, бо готовий сповнити твій заповіт: "Прийдеться в ворога стріляти, і кров рікою потече". Тебе нема, — хто поведе нас, у вогні розбуджених? Нині вмер Мойсей на межі Ханаану, а Єгошуа ще й не чутно. Не скажеш ти вже й не покажеш. Досі за нас думав Франко; тепер настала черга самим натруджувати мозок для справедливого діла.
…Ми нині вже знаємо те, чого не могли знати ви, стрийку Михаиле, коли йшли в почесній варті за труною Поета. А мої діти, які йдуть на належній відстані позаду, але в нерозривному потоці нашого народу, знатимуть більше. Та початок нинішньої істини був там, біля домовини Франка. Він зійшов із шляху, полишивши народ у вогні — зі своєю наукою. Ви скористалися з неї, стрийку Михаиле?
…Я не ступив ні кроку в житті без Франкової науки. Як і без Шевченкової. Нас учили сини кріпаків і ковалів. Аристократи духа із черні. А може, звідси й лихо наше, що облагороджений справжнім і проїдений фальшивим аристократизмом світ не хоче визнати наших апостолів духа з плебейським тавром і висилає проти них апостолів черні з тавром аристократів? Ми їх не маємо — вождів юрби. Ми маємо святих Пророків, які символами провістили боротьбу за волю. Шевченко проник у національну темряву і висвітлив у ній страдницький образ Марії — України, яка віддала свого сина на хрест у жертву за пробудження народу. А Франко, онук Марії, навчав пробуджених мудрості й добра. Та ніхто з них не вказав на ворога пальцем. Нині ми ховаємо аристократа духа Франка, і сходить у могилу апостол черні Сенкевич. У нас розбуджена свідомість, а у ворогів ненависть до нас. Ми мусимо платити тим самим. Завтра польський шовініст проголосить на наших землях культ шаблі. Тож повинні заговорити і наші кріси. Бо той, хто з доброї волі стає черв'яком, не має права скаржитись, що його топчуть… Пливе домовина з червоною китайкою над Україною. Ридає жалібний марш, іде народ за труною Франка, в огні розбуджений. Нині він ще єдиний, монолітний, спаяний жалобою. Що буде з ним завтра? Куди піде, з ким, за ким, проти кого?
…Лунає над світом Франкове слово, не дає нам запасти в ліниву дрімоту, кличе до праці. А в ній — сенс нашого буття і наше майбутнє.