Полковник Радченко себе все готував
До того, щоб повстав
Його народ за волю,
Щоб раз і на завжди
Змінив він свою долю
Й зумів державу збудувати,
Тому потрібно Січ було тримати
В своїх руках.
Не мав він спокою в думках
І думав день і ніч,
Чому родилася ця Запорізька Січ,
І чим зумовлена була
Її трагічна нинішня пора?
Чому вона
Сьогодні завершить своє життя?
Яке чекає майбуття
Його народ?
З шістнадцятого ще століття,
Десь в першій половині,
Коли степи, ліси, гаї всі милі
Покрила сарана:
Із Півдня — татарва,
І турки з-за Дунаю,
Із Заходу
Вели свою голодну зграю
Чванливі ляхи польської орди,
А з Півночі прийшли сюди
Литовські прусаки,
Зі Сходу — дикі русаки.
Усі вони давно
Народ наш запрягли в ярмо,
Щоб землю нашу їм орали,
І віру й душу всю забрали,
Життя все обікрали.
Важкий тягар гнітючої сваволі
Козацький дух цей породив,
І як інстинкт до волі
Це горде братство розселив
У Томаківці,
На острові великого Дніпра.
Козацтва зграя ця була
Відірвана від рідного народу.
Встромивши голову у воду,
Вона давала згоду
На поневолення свого народу,
Який неволі вкрила ніч,
Зате була та Січ,
Яка для них всіх волю зберігала,
Хоча й сама не знала,
Що добре служить там рабом
У ката Батьківщини.
Але були години,
Коли народ у муках повставав,
То Січ подекуди від сорому
Ішла на допомогу
Народу свому.
У випадку такому
Був тисяча п'ятсот
Дев'яносто перший — третій рік,
Коли вся Україна
Розпочала новий лік
І у повстанні й гніві вся горіла,
То братству в Січі соромно було,
Що тут само козацтво
В болоті тихому сиділо,
І виповзло туди,
Де матері і діти їх були
Умиті кров'ю і слізьми.
Тоді воно ще у спокої спало,
Барлогу свою покидало
Без нагляду і охорони.
І скориставшись тим, за ніч
Татарські незначні загони
Ту зруйнували Січ.
І вільне братство знову
Захтіло волю мати,
Нову собі барлогу
Взялося будувати
На острові вже Базавлук,
Зрікаючись від всіх кривавих мук
Свого народу,
Лише би мати насолоду
Від назви вільності в ярмі,
Яке вони собі самі
Невидимим зробили.
Перед лицем тих днів,
Які історія усім
Народам світу тернами стелила,
Ця Січ собі робила
Достатку волі і добра,
Вона лише себе
Сама тим забавляла,
Немов би це дитина тішилась,
Що мала
В своєму гурті всі права.
Ті втікачі з народу
Поділені по куренях були,
Де Уманський, Полтавський, Корсунський
Розділено жили,
Об'єднані в єдину Раду,
Де кожний дати міг свою пораду
І отамана кошового
Міг радити за свого,
В якому курені він жив.
Військову свою вдачу,
Сміливість й силу ту козачу
Ця Січ, не маючи народної мети
Губила на розбої.
Небачена відвага,
Любов до зброї,
Що в крові завжди була в козаках,
Нестримно кидала їх по морях.
Так в тисяча п'ятсот
Вісімдесят дев'ятому
"Братва" пройшлася по багатому,
По торговельному містечку
Газлеві в Криму
І там достойність ту,
Що обмін праці між людьми робила,
Усю до тла розбила,
І в тій землі лишила
Мертвим не одного козака.
Яка ж мета
Народу України тут здобута?!
В той час вона була закута
В кайдани зла,
І мати їх жила
В журбі і горі.
А в тисяча шістсот четвертому
Вони пройшли по морю
Болгарське місто Варну грабували
І все там зруйнували.
Через чотири роки
Під Перекопом вже стояли,
Який під штурмом їх упав,
Так український син зламав
Форпост Туреччини проти Росії
І це полегшило її надії
Ці землі далі грабувати,
Народ якої
Не міг вже й гадки мати
Свою державу збудувати.
А через рік
Розбійницька та Січ
Пустивши свої чайки у новий потік,
Фортеці по Дунаю
— Білгород, Ізмаїл і Кілію
Зруйнують всі до тла,
І їх розбійницька мета
В державності своїй пуста
Й не має глузду.
У тисяча шістсот
Чотирнадцятому році
Із Січі ці сміливі хлопці
Не турбувалися,
Як волю для народу здобувати,
Що плаче їхня вдома мати,
Яку чужинець вік мордує
І землю їх грабує,
— З'явилися вони під Трапезундом,
Сіноп взяли великим штурмом,
Спаливши арсенал й турецькі кораблі,
Помивши у крові свої шаблі.
І знову через рік
Пливли на другий бік
По Чорному вже морю,
Вони взяли з собою
В козацьких чайках, тих човнах,
Розбої, смерть і жах
Для тих, хто жив на берегах
Великого басейну.
Ця міць козацька
Стала під Стамбулом,
З великим криком, гулом
Спалила портові споруди
І залишила всюди
Безвинні жертви за собою.
Наситившись жадобою розбою,
Вони пливли заповнені добром
До берегів свого покою,
Але їх під Очаковом здогнав
Турецький флот, що мав
Помститись за розбої.
Із ситуації такої
Козацькі чайки кинулися в бій.
Не мала значення тут перевага
Турецьких кораблів,
А вміла тактика, та спритність і відвага
Змітала турків як кролів
В такому стані безпорадних.
Ще мить якась пройшла
І вже нема
Могутнього чужого флоту.
Не думала та Січ що ж принесла
Відвага ця для їх народу,
Ще більше розгоралась спрага
До таких розбоїв.
Тим часом ворог коїв
Грабіжництво земель,
В яких їх мати породила,
І день і ніч молила,
Що син для неї волю принесе,
А він, як котеня сліпе
У Січ свою ховався,
І засинав, і прокидався,
Як той пірат
Бездумно силу розкидає,
В той час неволя розквітає,
Із матері козацької глузує кат,
Батьків в ярмо спокійно запрягає,
Сестер на ринку продає,
А козака того за море направляє,
Щоб грабувати не мішав
Його народу.
Тим часом ворог будував
Форпост біля Кодак
— Грабіжник той поляк
Гадав, що ні один козак
З Січі ніяк не потурбує,
— Спокійно він тоді панує
На землях України.
І Січ сприйняла такі зміни
Не як неволю України,
А як порушення свого спокою
І Сулима повів вже за собою
Братву на ці Кодаки,
Що збудували їх поляки.
Поживши місяць, два,
Туди прийшла вже не сама
Шляхетська Польща церемонна,
Яка з собою привела
Реєстрових козаків
Із українського села.
І тут схрестили зброю
Між собою
Оба брати за те,
Щоб ляхи добре панували,
І матір далі грабували,
Сестер їх гвалтували,
Руками батька засівали
Криваві землі України.
До вечора Кодаки впали,
Брати братів перерубали
І знов покірно в руки дали
Полякам цю споруду,
Яка в кайданах цей народ тримала.
Історія ніколи ще не знала
Такого глузу над людьми,
Щоби брати себе вбивали
В той час, коли їх матір
У ярмі тримали
Загарбники чужі!
Такого сорому нічим не змити
І неможливо замолити
Такі важкі гріхи
У всі віки!
А Січ сліпа
Такою дальше все була.
У сорок восьмому
В її ряди зайшла
Шляхетська та брудна душа
Зіновія Хмельницького,
Польського захланого панка,
Яка обманом повела
Святі козацькі почуття
До нації своєї
У вічне забуття
На захист тих багатств,
Які поляк собі припас,
І як підступний сатана
Прикрив своє ім'я,
І не Зіновій, а Богдан
Себе вже називав,
Щоби за ним повстав
Козацький Січі дух,
Щоб силу свою приєднав
У цей селянський рух
І вже не вщух
На всій нещасній Україні.
І Січ повірила й пішла,
І знов знайшла
Стихію у розбої,
І вже не бачила дороги тої,
Яка б народу волю принесла.
Стихію бунтів, злоби
Поляк Хмельницький
Ніс їх щоби
Хапнути більшої наживи
На цих же землях України,
Де села всі горіли
В неволі вічного ярма,
І Січ довірлива, сліпа
Не повела народ
На боротьбу за волю,
А виродку Хмельницькому
Ще дала зброю,
Щоб України кров'ю
На поті і сльозах її народу
Своє багатство будував,
А потім щоб продав
Народ нещасний тій Росії,
Що дикою була
І все чуже гребла
Як той хижак.
І дожилася Україна,
Що одиночка, той поляк
Міг нею торгувати,
А Січ в той час
Лягла спокійно спати
І бачила в полоні своїх снів,
Як вже її синів
Росія продає,
На крові і сльозах
Собі багатство наживає.
У тисяча сімсот вже сьомому
Народ піднявся знову
Проти свавільної Росії
По Дону і Кубані,
Який таїв надії ранні,
Що всі повстануть на Вкраїні,
Народу волю принесуть,
І українці всі будуть
В одній державі жити.
Але глухою Січ була
І лише подала
Своє таємне співчуття,
І кров рікою потекла
У води Дону і Кубані.
А через рік
Історія відкрила новий лік
У прагненні народу
Звільнитись від ярма,
Що на собі несла
Сердешна Україна.
Мазепа, гордий прометей
Свого народу,
Вказав той шлях на перемогу,
Вступивши в згоду
Із шведським королем
І попереду йшов з мечем,
Звільняв знедолений народ
Від дикої Росії.
А Січ собі сиділа
Як стара вдова,
Все берегла
Жіночу чистоту,
Щоб хто бува
На її волю не сягнув.
В ночі таємно Січ сплакне,
За тим, що бій іде,
Глибоко з співчуттям здихне,
І нишком молить перемогу,
Щоб Бог послав її народу.
Той шепіт тихий
Росія вже почула
І знищивши Мазепи всі полки,
Уже прийшла сюди
Послухати стару вдову,
Думкам таким чому
Дає вона вже волю
І виявляє до хазяйки непокору.
Тоді хоробрий Гордієнко отаман
На Січі цуциком завив,
Бо перед ним, немов туман
Стояла незліченна сила,
Яка народ його тримала
У своїй покорі
І Січ за це була в докорі,
Тому розплату мусить понести.
І в ці травневі дні весни,
Тисяча сімсот дев'ятого
Страшного року,
Росії військо
Не одним наскоком
Вщент розгромило Січ.
Ті, що в живих лишились, побрели
Нещасні козаки
У темні ночі,
Шукати знову волі тихої
У світ-за-очі,
Аж під татарською ордою,
І згуртувавшись між собою,
У Січ Олешківську
Цей гурт Вселився,
В ту саму, де родився він
— Полковник Радченко Устим,
Де жив
Чотирнадцять і весен й зим.
Коли ж Росії треба було берегти
Імперії кордони від Турецьких зазіхань,
Вона дозволила назад прийти
На ці ось береги
І збудувати Нову Січ
У тисяча сімсот
Тридцять четвертім році,
Яка повинна на російськім боці
Імперію російську зберігати,
Щоб турки вже не сміли посягати
На все добро цього народу.
І Нова Січ покірною була,
Як вірний пес, відмінно стерегла
Усе грабоване російським катом
І вміло шила батоги,
Якими заганяли у плуги
Її батьків, сестер, братів.
Зате козак сидів
В Січі, як у раю,
Створивши волю лиш собі свою
І демократа з себе корчив,
Халяви ворогу лизав,
І песиком то скиглив,
То пищав,
Що катові він вірно служить,
І клятви не порушить,
Туреччини ніколи не пропустить,
Даючи грабувати свій народ
Нікчемним русакам.
Ось воля в них була яка
На цій Січі,
Де були зібрані усі
Великі правдолюби!
А тут візьмись,
Тай розпочнись
Війні між хижаками
— Туреччини й Росії,
Де кожна жила у надії
Чужих земель побільше відірвати,
Людей в ярмо загнати,
Від того і наживи більше мати
На горі й крові українського народу.
Шість років ця війна робила шкоду
На землях України,
Яка внесла ті зміни,
Що в Крим залізли русаки,
А їх загарбницькі полки
Кордон вже провели
По берегах святого Бугу
І договір між ними говорив,
Що цей кордон для них служив
Законним поділом невільної країни.
І Січ не мала вже про кого дбати,
Від кого захищати
Імперії російський дух
І вірний пес утратив нюх,
А псячий слух
Росії був вже не потрібний,
І вільний той життя уклад,
Хоч смирний й покірний
Уже Росію дратував.
І уряд царський наказав
Ту Січ ліквідувати!