( ЧАСТИНА ДРУГА )
ОСТАННІЙ ДЕНЬ СІЧІ
Здавалося, що смерті тут нема
І все квітує не дарма,
На березі Підпільної
В якомусь забутті стоїть верба,
В якій коса розплелася у вітті
Вона дивилася на себе в дзеркало
У води світлі
Схилившись над водою,
Яка тихенькою ходою
Пливе у води Дніпрові.
А поряд, на горбі
Колосяться жита,
По них, немов закохані
Барвисто маки червоніють
З волошками голубоокими
Стоять і разом мліють.
А далі тягнуться заплави,
Що очеретом обступили
Великі острови,
Які розкинулись по річці догори
Далеко, ген за горизонт.
По островах
І навкруги по берегах
Спокійної Підпільної ріки
Паланок вісім чи округ,
Стояли тут навкруг
Цієї Нової Січі,
Яку дозволив заснувати
І не чіпати
Її стрімкий розквіт
Вже сорок літ
— Росії цар.
Це був як дар
Для українського козацтва,
Яке заради миру й братства
Повинно віддано служити
Імперії Росії
І всі народу мрії
У руки ввірити царя.
Червневе сонце піднеслося
Над степом України,
В задумі курені біліли,
Які у собі притаїли
Козацьку вдачу.
На березі застиг неначе
Полковник Радченко Устим,
А перед ним
Стояв великий очерет,
Який невидимим його робив.
І разом з тим
Він добре проглядав
Той берег, що лежав
За водами ріки,
Де вже стояли русаки.
Росія знов прийшла,
Щоб Січ ліквідувати,
Всіх козаків перерубати,
Або загнати в те ярмо,
Яке притерте вже було
До спини українського народу.
Вони прийшли
І Січ атакували сходу,
Та зразу не зламали
Міцну козацьку ту породу.
Це було вчора, на світанку,
Сьогодні ж зранку
У день шістнадцятий червневий
Cімдесят п'ятого важкого року
Мав бути бій кривавий.
Полковник Радченко
Спокійно розглядав
Як ворог підтягав
Свої резервні сили,
Кінноту всю він звів в долини
І шикував полки.
Далеко за житами,
За їх козацькими полями
На тім горбі,
Де довгі роки всі
Їх Січ проводила козацьку раду,
Там зараз генерал Текелій засідав,
Якому цар російський наказав,
Щоб Січ негайно вся була розбита,
Своєю кров'ю вмита,
І навіть згадки ті
Про Січ були забуті.
І Радченко свою свідомість запитав:
"Коли Російський цар
Свої війська послав
Всі землі України грабувати,
Чому ніхто за свій народ,
За Батьківщину не зумів повстати,
А лише ці ось дужі козаки
Зібралися сюди,
Щоби так звану Січ створити
І дбають лиш за себе,
Як тут самим прожити й не тужити,
Але не думають, а що ж лишити
Вони повинні для народу
Тієї України,
Яку грабують всі країни
Лишаючи руїни,
І вже на її тілі
Давно гризуться між собою,
А зараз вже торгують і тобою?!
І певна річ —
Народу не потрібна така Січ!".
Полковник Радченко
Людиною був не простою,
Хоробрість воїна була сама собою,
Він мав гнучкий талант
Політика, стратега.
Коли ж родилася потреба,
Ніхто як він, не міг
З державами політику вести,
Та дипломатії наводити мости.
Освідченість його
Була для Січі дар,
Тому російський цар
Усе робив для того,
Щоб тільки отамана кошового
Саме його не вибрала
Та Січ Нова, яка була
Фортецею Росії,
Ось тут, на самім Півдні
Від тих турецьких зазіхань.
А сума політичних знань
У Радченка була такою,
Що наганяла жах сама собою
Російській завойовницькій меті
Ніж вороги усі
На Півдні разом взяті,
Бо втративши усі степи багаті
Поява Української Держави
В його руках
— Це не забави,
А швидкий крах
На землях цих
Російської держави.
Устим військовий гарт здобув,
Коли малим ще підлітком побув
В Олешківській тій Січі,
І бачив не одні бої на свої вічі.
Чотирнадцять було йому вже літ
Коли Росія право дала
Вернутися із тих Олешківських боліт
І тут з тих пір Січ Нова існувала
На цих ось берегах,
Яка б наводила собою жах
На ворогів Росії.
Тут ріс він юнаком
І гартував у собі мрії,
Що стане справжнім козаком.
Устиму юному здавалося тоді,
Що він кайдани зніме всі
Із українських рук
І звільнить люд від мук.
Але юнацька мрія та
Давним-давно пройшла.
Пізніше він вже зрозумів,
— Один ніколи б не зумів
Всім волю принести
І тільки весь народ її здобуде,
Коли збагне і не забуде,
Що в єдності потрібно завжди йти
В історії запутаних доріг.
І він переступивши свій поріг
Пішов у Київ,
Щоб охопити ту науку,
Яка сформує думку
До волі і держави,
Щоб українські справи
Сама рішала Україна
З народами усього світу.
І здобував Устим освіту
У Києві вже кілька років
І розкривав причини тих пороків,
Які народ його тримали у ярмі.
І Радченко Устим
Не просто ту науку вчив,
А жадібно її ковтав і пив,
Та не встигав
Наситити він тої спраги,
По ночах все хапав
Із джерела поради
Затаємничених від нього знань.
В собі не раз переживав
Поразку всіх повстань,
Невдалих тих протистоянь
Цілих епох прожитих поколінь,
Але ніяк не міг збагнути,
Чому повинні бути
На цій його землі
Імперії чужих держав,
Де кожний звір такий тримав
Народ його в своїй покорі,
Заради власної наживи,
І не життя, а лиш могили
Такий державний устрій ніс.
Його свідомість прозрівала,
І він збагнув, чому не мала
Державності своєї Україна,
Чому на землях цих засіла
З одногу боку Польща,
А з другого імперія Росії
І вже думки його прозрілі
Давали відповідь й на це питання.
Так, Радченко усе вже розумів,
Чому сам цар колись хотів
Цю Нову Січ отут побудувати,
А вже сьогодні він прийшов
Як не потрібну, зруйнувати.
А відповідь була одна:
Ніяка Січ сама
Не захистить народу свого,
Держави не збудує,
А ще й сама до того
Сприяє тому, хто грабує
Її народ впродовж віків.
Бо гурт тих козаків,
Які зробили Січ для себе,
Народу волі не дають,
Козачі сили віддають
На шкоду без потреби.
Щоб зберегти хоч щось для себе
Та "вільна" Січ іде у найми тих
Імперій лютих і чужих
І захищає їхню міць
Наперекір народу свого долі,
Тримаючи його в неволі,
Щоб вільними
Хоча б себе назвати.
То ж прокляне козака того мати,
Хто став на цей ворожий шлях!