Полковник Радченко
Як вкопаний стояв
І боляче спостерігав
На те, як руси підвели
Останні вже свої полки
І ставили у бойові порядки.
Часу лишалось не багато до атаки
І в нього в серці запекло,
Надії більше не було,
Не зможе він здійснити свої плани,
— Піднести Січ і весь народ
На боротьбу для створення держави,
Бо це лише єдиний шлях,
Який невільності принесе крах
І свій народ зуміє захистити,
Від чужоземного ярма.
Та все дарма!
Із тих імперій ось одна
Ще мить і все зруйнує,
І те, що він планує,
Смертю упаде,
І вік буде
Його народ в ярмі ходити.
А зараз він прийме
Ту смерть безглуздям ситу
І все піде у забуття.
А батьківське чуття
Із болем в серці говорило
До своїх дітей,
Яких любив, ростив,
Не досипаючи ночей,
І тут з його очей
Скотилася сльоза,
Гаряча і тверда,
Яка на землю впала,
Земля її на березі ввібрала,
Козацьке горе й біль
У собі поховала.
І в мить перед очима пропливло
Його дитинство босоноге,
Як мати хрест поклавши на чоло
Йому співала пісню колискову.
Козацький бій,
Де вперше гарт прийняв
І теплі вечори,
Коли він покохав
Свою дружину.
І в смертну ту хвилину
Розділить Степа
З ним ту долю,
Як Січ уся,
За те, що бавилася в волю,
А весь народ в ярмі ходив,
Який у муках господа молив
Померти, чи здобути кращу долю.
І знову за дітей згадав,
На себе хрест поклав
І з болем прошептав
Слова молитви,
Щоб Бог послав
Для них спасіння в битві.
Марія, його дочка
Тринадцять років вже від роду,
Як квіточка,
Що розпускає свою вроду,
Вона тендітною була.
І ця російська сарана
Розтопче нерозквітлу квітку.
За сина теж переживав,
Який уже стояв
В козацьких їх рядах
І сотню вів в боях
Цей сокіл молодий.
І хоч полковник не старий,
Він радий був за сина,
Що вдачу мав козачу,
Любов гарячу
До Батьківщини що в неволі,
До скривдженої долі
Рідного народу.
І син піде в останній бій,
Не принесе він перемогу,
А жертвою лиш мрій
Впаде на полі бою,
Щоб вже собою
Закрити Січ,
Яка була не раз
Народною ганьбою.
Полковник обірвав свої думки
Почувши шелест очерету,
Бо тут його знайшли два козаки,
Що послані від кошового отамана,
— Один з яких одним запалом доповів,
Що вже зібралась Рада
Всіх полків,
І там отаман вже хотів
Віддати свій наказ.
Устим не йшов, а біг,
Тримаючи рукою шаблю біля ніг,
Він в курінь вскочив,
Подих перевів,
А потім швидко підійшов і сів
На лаву, що в кутку стояла.
І звівся отаман,
Як чорна хмара,
Він поглядом по всіх повів
І бас його, як сталь гудів:
"Я вам хотів
Останній свій наказ віддати:
Бунчук і прапор Січі,
Клейноди військові достати,
У центрі наступу полки збирати.
Наш сотник Радченко Карпо
У бій наш прапор понесе з собою.
Негайно щоб було
Готове все до бою!
Полковники ведуть полки
У контратаку за собою.
Сигнал усім один
— Атака сотні з прапором,
Який несе Устима син.
Не зганьбимо козацьку зброю
І мужність наша хай не згасне,
За Січ і волю жертвуєм собою!
І пам'ятай козак,
Господь з тобою!
Місця зайняти всім
В порядку бойовім!"
Устим із куреня найпершим вибіг
І поспішаючи, пішов
На лівий фланг до полку,
Та по дорозі все ж зайшов
У курінь, де була його сім'я.
Шепочучи що-раз його ім'я
Дружина притиснулась до його грудей,
Не відриваючи своїх очей
Вона дивилася йому у вічі
— В її очах світився жах.
Чому і на яких правах
Прийшла сюди Росія,
Забрала землі всі, поля,
А зараз захотіла
Щоб Січ вже мертвою була?!
Чому вона
Дає нам право жити,
А схоче, смерть буде плодити
І все загорне за своє?!
Розгублена, бліда
До нього підійшла дочка,
В тих оченятах притаїлася журба,
Голівкою припала до грудей,
А потім знов дивилася у вічі.
Він був для неї в двічі
Сильніший всіх злостей,
За тисячі смертей.
Не відриваючи своїх очей
Вона шукала в ньому порятунку.
А він, полковник Січі
У перше у житті
Не знав які
Дочці слова сказати.
У безпорадності він зуби заціпив,
Словами не смітив,
Бо знав, що Січ вже доживає
Свою останню мить
І серце вже болить
У нього за свою сім'ю,
Через годину-дві
Він голову свою
Складе в нерівному бою.
Але хто дочку сироту
Пригорне, приласкає,
Підтримає в нелегкому житті?
Перемагаючи душевні болі ці,
Він все ж знайшов
Утішливі слова своїй дочці:
"Марійко, дочко, не журися,
А краще Богу помолися,
Ми Січ свою відстоїм.
Не бійся, будь смілива
Моя ти українко чорнобрива,
Не забувай чийого роду,
Тоді здобудем перемогу
— Ми ж на своїй землі?!
А русаки усі
Підуть собі додому.
Гарнішої нема ніде від тебе,
Тому для тебе
Віддам усе я доню мила,
Щоб була ти щаслива!"
Полковник у чоло
Дочку поцілував,
Голівку приласкав
І посадив її на лаву.
Він знову підійшов до Степи
Укритої журбою:
"Господь з тобою!
Чому так впала у журбу?
Чому у розпачі накликуєш біду?
Який Марійці приклад подаєш?"
Тримаючи її за плечі,
— "Ти оце облиш!"
Сказав Устим.
І вірний друг, що все життя із ним
Не стрималась його кохана
Від тих душевних мук,
Упала у сльозах йому на груди,
В обіймах його рук
Поцілувала йому губи.
Вона дивилася йому у вічі,
Спасіння у яких шукала
І Господа благала
Спасти усіх дітей,
Які не кривдили людей,
Жили як янголята,
Любили маму й тата.
Не в силах вже себе тримати,
Крізь сльози Степа прошептала:
"Устиме, раз Україна вся упала,
А Січ сама стояла,
Хіба вона надію мала
На те, що волю збереже?!
І що за воля це,
Коли народ в неволі,
Думки у вас козацькі кволі
І шаблі ваші голі,
Що без держави свої
Цілком ніщо.
Устиме, це кінець!
Імперія ціла стоїть в нас на порозі,
І вже не стане в допомозі
Хоробрість ваша бойова.
Росії дикість вся
Прийшла нас знищити дотла.
Господь хай збереже тебе!
А сину нашому хай принесе
На крилах мого почуття
Великих сил на полі бою
І збереже йому життя,
І смерті шлях
Закрию я собою,
А серцем рани обігрію!
Живу, поки ще вірю,
Що смерть обійде вас обох!
Господь з тобою,
Мій коханий!"
І цілувала губи, і лице, чоло,
А він стояв, як п'яний
І в серці боляче було,
Що згинуть всі безглуздо,
Та сам дружину заспокоїв:
"О Степо мила, перед боєм
Не розслабляй мене сльозами,
Господь хай буде з нами,
Благослови і я піду
На бій кривавий!"
І разів три
Вона його перехрестила,
Обцілувала все обличчя
І з болем в серці відпустила.
Він різко вскочив на поріг,
Оглянувся,
Очима хату всю пробіг,
Перехрестився,
Низько поклонився
І як міг, побіг,
Де краєм берега заліг
Той полк, що вірив в нього.
Усі в такім напруженні були,
Здавалось, що вони могли
Змести з лиця землі
Любу ворожу силу.
Та не можливо було вже зламати
Залізну міць злодійської гармати,
Імперії безчислену кінноту
І хоч і стомлену піхоту,
Що перевагу мала у шаблях
У п'ятдесят і сотню раз.
Кінь Радченка весь час
На місці гарцював,
Немов би відчував
Початок бою,
Тримаючи його вудилом під собою,
За кроків тисячу вперед він поглядав,
Де ворог лютий
В бій свої війська підняв.
В той час сурмач заграв
Відомий заклик до атаки
— Він смертю в тиші пролунав,
В житах здригнулись маки.
І раптом вихором помчав
Сміливий сотник Радченко Карпо,
Над головою розвивалось і плило
На фоні неба голубого
Жовто-блакитний прапор волі,
Живе в якому символ долі
Його невільного народу,
Що кличе їх на боротьбу
За перемогу.
І білий кінь поніс його як птах
Із символом народної надії,
Червоні маки усміхнулися в житах,
Розсипали барвінки свої мрії
І простелили йому шлях
У тих полях,
Де Батьківщина плакала в неволі,
В якої діти босі й голі
І матір їхню мучить кат.
І заблищала сталь,
Із краю в край
Пішли полки в атаку.
Устима гордість охопила
За ту відважність свого сина,
З'явилась в ньому більша сила
І шабля блиснула йому над головою,
На зриві прохрипів: "За мною!"
І полк всю землю хмарою покрив.
В ту ж мить у небі засвітило,
Залізним градом завело,
Картеччю понесло
Велику смерть усім полкам.
І Радченко побачив, як вже там,
Де з прапором та сотня мчала,
Червоно-чорна лава вже стояла
Артилерійського вогню.
Карпо із прапором в диму
То виринав, то потопав,
А шквал вогню стояв
По всіх краях.
І раптом змах
Червоного снопа
У нього прямо з-під коня
Вогнем Карпа як свічку запалило,
А потім димом застелило
Те місце, де уже лежав
На цій скаліченій землі.
В секунди ці
Хтось інший прапор підхопив
Який уже не тріпотів,
А шматтям порваним висів,
Але собою він вселяв
І у козацтва піднімав
Ще більший дух до перемоги,
Але вернути сина до життя
У батька не було вже змоги.
Полковник Радченко відчув,
Як серце обірвалося у нього,
І тугу перелив у злобу
За сина свого,
Що на очах його загинув.
І він на ворога полинув,
Людини м'язи переплавив в сталь,
Не дивиться він вже у даль,
І всякий той москаль,
Що появлявся перед ним,
В ту ж мить лежав за ним
Вже трупом неживим,
І він не міг своєї люті наситити,
Вона була гострішою меча.
Його рука
Рубала сходу русака
До самого сідла
І вже ніхто не міг його спинити.
По ворогу як через ліс пройшов,
Рубаючи собі дорогу
Крізь всю кінноту русаків
У тил, туди під гору,
На сірому коні летів
І врізався з розгону
В колони піших русаків,
Рубаючи вже спини
Загарбників свого народу,
Встеливши трупами дорогу,
Він вискочив у задні вже тили,
Де лиш були степи
Без війська і вогню.
Його гаряча думка осяйнула:
Тут десь поблизу була
Штабна уся прислуга
І генерал Текелій,
Що здійснював усі розправи
Над Січчю й козаками,
І він, полковник Радченко Устим
Негайно тут зустрінеться із ним
І сам зведе рахунок
За смерть своїх синів,
За сльози матерів,
За муки їх батьків,
Що в русака в ярмі ходили.
Коли вже виніс кінь його з долини,
На горбі поспіхом ходили
Із штабу зв'язкові
І він вже сумніву не мав,
Що в середині там стояв
Сам генерал.
Стрілою він пустив коня
І мчався навмання
Де свита вся Текелія була.
І тут почув,
Що він вже був
У ворога на близькому прицілі
Над головою свищуть кулі,
Та наближалась вже мета,
Яка несла
Криваву помсту і розправу!
Полковник сам собою
Все притискався до коня,
Від ран стиснувши зуби аж до болю,
Небачачи нічого тут перед собою.
Як жаром в груди полоснуло
І чорний морок очі заступив,
Полковник голову схилив,
А потім біль його звалив
— Повис Устим в стременах,
Ще кілька кроків кінь ступив,
І він навзнак упав,
А білий кінь над ним стояв,
Немов журбу людську він мав.
Полковник Радченко лежав,
Життя його погасло
І наступила вічна ніч,
Так само згасла Січ
І день її ніколи не настане!