— А тепер слухайте наказ нашого шефа, капітана Зекіяла, наказ, якого ви всі чекали. Ми вирушаємо, тож нам треба навести повний порядок на корабді,-закріпити всі предмети.
Болісний, розпачливий стогін луною розлігся по всіх відсіках велетенського корабля.
Розділ VI
Було безліч туалетних розмов і чуток про перший політ "Фанні Хілл", але серед них жодної правдивої. Ці чутки розповсюджували переодягнені поліцейські, і ціна їм була ламаний гріш. Єдине, у чому солдати могли бути певні,— це те, що вони кудись вирушають, бо готувались кудись вирушати. Навіть Тембо визнав цс, коли вони закріплювали запобіжники на складі;
— І цього разу,-—додав він,—ми, може, робимо все це, щоб обдурити шпигунів: примусити їх думати, що ми кудись рушаємо, а натомість туди вирушать інші кораблі.
— Куди? — роздратовано спитав Білл, бинтуючи свій вказівний палець. і одриваючи шмат зламаного нігтя.
— Ну, будь-куди, це неважливо,— незворушно відмовив Тембо. Його хвилювало лиш те, що стосувалося його віри. — Але я знаю, куди вирушаєш ти, Білле.
— Куди? — спитав Білл. Його мучила цікавість.
— Просто в пекло, якщо не врятуєшся.
— Не треба... — заблагав Білл.
— Дивись,— мовив Тембо і спрямував на перегородку зображення небесних картинок із золотими воротами і хмарами, що супроводжувалися тихим гуркотом тамтамів.
— Геть ці нісенітниці про небесний рятунок,— крикнув першого класу Сплін, і кадр згас.
Щось здавило Біллів шлунок, але він не надав цьому значення, гадаючи, що то ще один симптом його змучених нутрощів, які думали, що їх замордують голодом на смерть і ще не усвідомили, що весь їхній чудовий травний механізм приречено на рідку дієту. Однак Тембо припинив роботу, схилив голову набік і тицьнув себе в живіт.
— Ми рухаємося,— упевнено мовив він. — їдемо у міжзоряному режимі. Вони ввімкнули зоряні двигуни.
— Ти маєш на увазі, що ми прориваємося у підпростір і невдовзі відчуємо, як жахливо вивертатиме кожну клітину нашого єства?
— Ні, вони вже не використовують підпростір, бо хоча багато кораблів і прориваються туди, але ще жоден з них не вирвався звідти. Я читав у "Солдаті": деякі математики твердять, що у рівняння вкралася малесенька похибка і у підпросторі інший час, але він тече не повільніше, а швидше, тож може спливти вічність, перш ніж ці кораблі випірнуть звідти.
— Тоді ми входимо у надпростір?
— У жодному разі.
— Тоді, можливо, нас розкладають на атоми і записують у пам'яті величезного комп'ютера, і варто йому подумати, що ми десь — і ми вже там?
— Ото! — мовив Тембо, і його брови поповзли вгору. — Для зороастрійсь-кого фермера у тебе напрочуд дивні ідеї! Може, ти накурився чи випив якесь зілля?
— Ну поясни! — благав Білл. — Якщо ми не скористаємося цими способами, тоді яким? Нам треба перетнути міжзоряний простір, щоб битися з чінгерами. Як ми збираємося це зробити?
— А ось як,— Тембо огледівся, переконуючись, що першого класу Спліна ніде не видно, а тоді склав докупи долоні, утворивши кулю. — Уяви собі, що мої руки — це корабель, який пливе у просторі. Тоді вмикається роздувач...
— Що?
— Роздувач, він називається так, бо роздуває матерію. Тобі відомо, що матерія складається з крихітних часток, які звуться електронами, протонами, нейтронами і так далі, й утримуються вкупі завдяки енергії, що зв'язує їх. Тепер, якщо послабити цю енергію, яка утримує частки вкупі,— я забув сказати тобі, що вони до того ж обертаються весь час, мов скажені, а може, ти й сам це знаєш,— отож, коли енергія послаблюється, завдяки тому, що вони обертаються так швидко, усі крихітні частки починають відокремлюватися одна від одної, і чим слабша енергія, тим далі вони розходяться. Розумієш мене?
— Здається, так, хоча й не певен, що мені це подобається.
— Заспокойся: Тепер — стежиш за моїми руками? — коли енергія слабшає, корабель росте,— він розвів руки. — Стає дедалі більший і більший, поки не виростає до розмірів планети, потім сонця, потім цілої зоряної системи. Роздувач може зробити нас якими завгодно великими, потім його вмикають навпаки— ми' зменшуємося до свого звичайного розміру, і ось ми вже тут.
— Де, тут?
— Там, де хочемо бути,— терпляче пояснив Тембо.
Білл відвернувся і заходився завзято начищати запобіжник, коли повз них підозріливим блиском в очах пройшов першого класу Сплін. Як тільки той завернув за ріг, Білл нахилився і прошепотів до Тембо:
— Як ми можемо потрапити в інше місце? Ставай великим чи малим, однаково з місця не зрушиш.
— Ну, вони надзвичайно винахідливі з цим роздувачем. Наскільки я чув, це нагадує гумовий бинт, який тримаєш розтягнутим у руках. Твоя ліва рука залишається на місці, а права розтягує гуму наскільки вдасться. Коли ти хочеш, здоб гума набрала попереднього розміру, то вже тримаєш непорушне праву руку, а відпускаєш лівою. Зрозуміло? Ти не пересував гумовий бинт, просто розтягнув його і дав стиснутись знову, але він перемістився. Саме це робить зараз наш корабель. Він збільшується в одному напрямку. Коли ніс досягне мети, корма ще залишатиметься на місці старту. Потім ми зменшуємося, і — бац! — уже прибули. І ти можеш потрапити на небо так само легко, сину мій, якщо тільки...
— Проповідуєш у службовий час, Тембо! — першого класу Сплін вихопився з-за стелажа із запобіжниками, звідки стежив за ними за допомогою дзеркальця, притороченого до палиці. — Я примушу тебе цілий рік драїти затискачі. Тебе вже попереджували.
Після цього вони закріплювали запобіжники і начищали їх мовчки, поки крізь перегородку пропливла маленька планета, розміром із тенісний м'ячик. Досконала маленька планета з крихітними льодовиками, холодними фронтами, хмарним покривом, океанами і заводами.
— Що це? — зойкнув Білл.
— Помилка в навігації,— пояснив Тембо. — Задній хід: корабель трохи здав назад, замість того, щоб рухатись тільки вперед. Ні-ні! Не торкай її, іноді це може призвести до лиха. Це планета, яку ми щойно минули,— Фігерінадон II.
— Мій дім,— схлипнув Білл і відчув, як сльози набігають йому на очі, коли планета зменшилася до розмірів кульки. — Прощавай, мамо,— він махнув рукою, коли кулька зменшилася до піщинки, а потім зникла.