— Твого сина зараховано на службу для більшої слави імператора,— мовив сержант і махнув рукою роботові-кравцеві.
— Ні, прошуі — благала жінка, хапаючи сержанта за руку і зрошуючи її сльозами. — Я загубила одного сина, хіба цього не досить... — вона змела сльозу і придивилася. — Але ж ти, ти — мій хлопчик! Мій Білл повернувся додому! Навіть з цими іклами, цими шрамами, з однією чорною, а другою білою руками, з штучною ногою я упізнала тебе, сину, серце матері не помиляється!
Сержант насупився на жінку.
— Може, ти й кажеш правду,— мовив він. — Назва Фігерінадон II щось мені нагадує.
Робот-кравець скінчив свою роботу: червоний паперовий мундир сміливо виблискував на осонні, чоботи, в молекулу завтовшки, сяяли.
— Шикуйся! — вигукнув Білл, і рекрут поліз через мур.
— Біллі, Біллі... — причитала жінка,— це ж твій менший брат Чарлі! Ти ж не забереш свого братика в армію, правда?
Білл подумав про свою матір, потім про свого маленького братика Чарлі, потім він подумав про один місяць, на який йому зменшують строк служби за кожного завербованого рекрута, і відповідь не забарилася:
— Заберу,— сказав він.
Заревіла музика, солдати рушили, мати заридала — матері завжди плачуть,— а бравий маленький загін помарширував дорогою через пагорб і зник з очей на заході сонця.