Він захарчав, бо йому засунули в рота дуло атомного пістолета і повертали там: Біллів палець так і поривався натиснути на гачок.
— Стріляй,— сказав піхотний сержант, а троє солдат, які бачили це, зааплодували. Білл повільно витяг дуло.
— Буду щасливий допомогти вам,— сказав капелан, хапаючи перо.
Білл прочитав документ, задоволене гмукнув і сів навпочіпки поряд із медиком.
— Ти з госпіталю? — спитав він.
— Ти вгадав, і якщо я повернуся в госпіталь, то вже не вийду звідти ніколи. Таке вже моє щастя: підбирав поранених саме тоді, коли чінгери пішли в наступ.
— Я чув, що поранених звідси не відсилають. Просто підліковують і знову женуть на фронт.
— Так воно і є. В цій війні мало хто виживе.
— Але ж бувають такі важкопоранені, що їх комісують,— допитувався Білл.
— Дива сучасної медицини,— промимрив санітар, вгризаючись у шматок зневоженої шинки. — Або ти вмираєш, або за два тижні знову в лавах.
— А якщо відірве руку?
— У них повний морозильник рук. Пришиють нову руку, і маєш — знову на фронт.
— А ногу? — спитав занепокоєно Білл.
— Маєш рацію, я забув! У нас не вистачає ніг. Довкола так багато безногих, що для них уже не вистачає ліжок. Коли я пішов на передову, їх саме стали евакуювати з планети в далекий тил.
— У тебе є знеболюючі таблетки? — спитав Білл, змінюючи тему розмови. Санітар видобув білу пляшечку.
— Три такі таблетки, і ти реготатимеш, коли тобі відрізатимуть голову.
— Дай мені три.
— Якщо тобі трапиться хлопець, якому відірвало ногу, швидко перев'яжи її чимтугіше над коліном, щоб спинити кровотечу.
— Спасибі, друже.
— Нема за що.
— Рушаймо,— мовив піхотний сержант. — Що швидше ми будемо рухатись, то більше в нас шансів пробитися.
Випадкові постріли з атомних рушниць обпалювали листя в них над головами, важкі снаряди з глухим чавканням струшували багно в них під ногами. Вони просувалися понад лінією вогню, поки стрілянина вщухла, тоді стали. Білл, єдиний не закутий ланцюгом, поповз на розвідку. Скидалося, що ворожа лінія тут не дуже укріплена, і він знайшов місце, на його погляд, найлегше для прориву. Потім він витяг з кишені міцний мотуз, знятий із однієї з коробок від солдатських раціонів.
Наклавши собі джгут вище правого коліна і міцно затягнувши його за допомогою палички, він проковтнув три таблетки. Тоді, ховаючис.ь за кущами, гукнув:
— Прямо вперед, а біля тих дерев зверніть праворуч. Гайда — бігом! Білл біг попереду, поки перший із бранців побачив позиції своїх. А тоді, з вигуком: "Що тут таке?" — рвонувся в густі чагарі.
— Чінгери! — заволав він і сів, прихилившись спиною до дерева. Ретельно прицілившись, Білл відстрелив собі праву ногу.
— Швидше! — закричав він і почув, як перелякані бранці метнулися крізь чагарі. Відкинувши пістолет, він кілька разів вистрелив із гвинтівки по деревах, після чого зіпнувся на ногу. З атомної рушниці вийшов чудовий костур, за допомогою якого він міг так-сяк дибати, та й дорога була недалека. Двоє солдатів, мабуть, новачки, а то б вони не висовувалися, вискочили з укриття і допомогли йому спуститися в шанець.
— Дякую, друзі,— задихаючись мовив він і повалився на долівку. — Війна — це справжнє пекло.
ЕПІЛОГ
За пагорбом заграла музика. Звуки бадьорого маршу відлунювали від скелястих круч і котилися ген-ген аж до зеленого тінистого гайка. З-за повороту, гордо ступаючи по пилюці, вийшла невеличка колона, яку очолював величний робот-оркестр. Сонце сяяло на його золотих кінцівках, розбризкуючи промені від мідних інструментів, з яких він енергійно видобував мажорні звуки. Маленький загін різноманітних роботів із брязканням котився за ним, а замикала колону самотня постать сивого сержанта-вербувальника, який ішов твердими кроками, видзвонюючи рядами медалей. Хоча дорога була рівна, сержант зненацька закульгав, спотикнувся і вилаявся з вишуканістю, виробленою роками практики.
— Стій! — скомандував він і, поки його загін гальмував, притулився до кам'яного муру понад шляхом і загорнув праву штанину.
Сержант свиснув, і один із роботів швидко підкотився до нього, подаючи ящик з інструментами. Сержант дістав з нього великий гайковий ключ і підтяг один з болтів на гомілці штучної ноги. Видавивши кілька крапель мастила на шарніри, він опустив штанину. Сержант випростався і помітив, що за муром в полі прокладає борозну робомул, за чепіги якого тримається кремезний селюк.
— Пива! — ревнув сержант: — І "Елегію космонавта". Робот-оркестр заграв приємну мелодію старої пісні, і, коли борозна дотяглася до межі поля, на мурі вже стояли два запітнілі кухолі пива.
— Дуже гарна музика,— зауважив орач.
— Випий пива за компанію,— мовив сержант, струшуючи в кухоль порошок із пакуночка, схованого в руці.
— Не заперечую, сьогодні справжнє п...
— Скажи пекло, синку. Я чув це слово раніше.
— Мама не любить, коли я вживаю непристойні слова. Ну й довгі у вас зуби, містере.
Сержант клацнув іклом.
— Такий великий хлопець, як ти, не повинен боятися непристойних слів. Якби ти служив в армії, то міг би говорити "пекло" чи навіть "говнюк" — коли завгодно.
— Не думаю, що мені захочеться вимовляти такі слова,— його щоки запашіли під глибокою засмагою. — Дякую за пиво, а тепер мені треба орати далі. Мама наказувала, щоб я ніколи не розмовляв із солдатами.
— Твоя мама має слушність — більшість із них брудні, лайливі пияки. Слухай, хочеш, я покажу тобі знімок робомула, який може працювати тисячу годин без змащення?
Сержант відвів назад руку, і робот вклав у неї діаскоп.
— Це, мабуть, здорово! — фермер підніс окуляри до очей, заглянув у них і почервонів ще дужче. — Це не мул, містере, там дівчина і її одяг...
Сержант рвучко потягся і натис ручку на кришці діаскопа. Щось у ньому клацнуло, і фермер завмер, задубілий і знерухомілий. Він не поворухнувся, коли сержант забрав машинку з його паралізованих пальців.
— Візьми це перо,— мовив сержант і пальці парубка зімкнулися на ньому. — Тепер ти підпишеш цей бланк, ось тут, де зазначено — підпис рекрута.
Перо зашкрябало, і раптом десь поблизу пролунав пронизливий зойк.
— Мій Чарлі! Що ви робите з моїм Чарлі! — стара сива жінка голосила, шкандибаючи з-за пагорба.