— Він людина безпечна.
— Ну певне,— відповіла я,— але ти ще побачиш, на що ті безпечні люди здатні. Грец може виказати рідну матір.
Я злякалася своєї прозірливості, коли потім Грец справді виказав свою матір. Так, Роберте, він віддав у руки поліції свою рідну матір, лише тому, що стара завжди казала:
— Це гріх і ганьба.
Більше нічого не казала, тільки це єдине речення, аж поки одного дня син заявив:
— Я більше не можу такого терпіти, мені не дозволяє цього моя честь.
Вони забрали її до притулку для старих і оголосили божевільною, щоб урятувати їй життя, але саме цим і занапастили її, старій дали відповідний укол. Ти не пам'ятаєш Грецової матері? Вона вам завжди кидала через огорожу порожні козубці з-під грибів, ви їх розплітали й будували з них собі очеретяні хижі. Коли довго йшов дощ, хижі руділи і облипали брудом, тоді ви чекали, поки вони висохнуть, і я дозволяла вам спалити їх. Невже ти не пригадуєш цього? Не пригадуєш старої, яку Грец виказав поліції, його рідної матері? Звичайно, він і досі стоїть за лядою і розкладає порізану на шматки печінку. Вони прийшли й по Едіт, але я не віддала її, я ошкірювалась на них, кричала, і врешті вони відступили. Я рятувала Едіт, аж поки птах, що шугав у небі, не вбив її, я пробувала оборонити її і від нього, чула, як шурхотять його крила, як він каменем падає вниз, знала, що він несе смерть, він переможно вдерся до нас крізь сінешнє вікно, я підвела руки, щоб упіймати його, але він прослизнув крізь шіх. Вибач мені, Роберте, я не зуміла врятувати ягня. І пам'ятай, що ти обіцяв мені дістати гвинтівку. Не забувай цього. Будь обережний, синку, коли підійматимешся вгору драбиною. Дай я тебе поцілую, і вибач, що я сміюся. Які ж теперішні перукарі вправні.
Зовсім не згинаючись, він підіймався вгору драбиною, ступав у сірий безкрай між щаблями, а назустріч йому спускався згори Давид, маленький Давид,— він міг би ціле життя носити ті костюми, що купив замолоду. Обережно! Чому ви зупинилися між щаблями, не могли хоча б сісти на них, коли вже захотіли поговорити, чого стояти так рівно! Вони справді обнялися, син поклав руку на батькове плече, а батько на синове?
Кави, Гупертсе, міцної, гарячої кави, і добре посолодіть її, мій володар любить пити після обіду міцну солодку каву, а вранці — ріденьку. Він виходить із сірого безкраю, в який сягнистими кроками йде той, що завжди тримається рівно, воші обидва мужні люди, і мій чоловік, і мій син, вони спускаються до мене вниз у зачарований замок, син двічі, а володар тільки раз на тиждень, він приносить із собою суботу, а в очах у нього — календар, і я навіть не можу втішити себе надією, що це спритні перукарі надали йому такого вигляду. Йому справді вісімдесят років, сьогодні його день народження, який урочисто відсвяткують у кав'ярні "Кронер", без шампанського, бо він завжди ненавидів шампанське, я так і не довідалась, чому.
Ти колись мріяв улаштувати цього дня велетенську учту, на неї мали прийти сім разів по сім онуків, та ще правнуки, невістки, жінки одружених онуків. Ти завжди почував себе мало не Авраамом, засновником могутнього роду, бачив себе в мріях із двадцять дев'ятим правнуком на руках. Хотів усе побільшувати й побільшувати рід, але сьогодні в тебе буде сумне свято, ти маєш тільки одного сина, білявого онука й чорняву онуку, яких тобі подарувала Едіт, а прамати роду сидить у зачарованому замку, в який можна спуститися тільки нескінченною драбиною з величезними щаблями.
— Заходь, старий Давиде, хай із тобою зайде щастя, ти й досі не потовщав, зберіг такий стан, як мав замолоду. Сховай від мене календар, який ти приніс у своїх очах, я пливу на малесенькому аркушикові календаря, на якому стоїть дата "31 травня, 1942 рік". Не ламай мого човника, пожалій мене, коханий, не ламай паперового кораблика, зробленого з аркуша календаря, не кидай мене в океан того, що сталося за ці шістнадцять років. Ти ще пам'ятаєш слова: € Перемогу не дарують, її треба здобути". Горе всім, хто не прийняв причастя буйвола. І ти знаєш, причастя страшне тим, що його дія ніколи не кінчається. Вони були голодні, а хліба й риби не побільшало, щоб вони могли всі наїстися, причастя ягняти не могло вгамувати їхній голод, зате причастя буйвола давало вдосталь поживи. Вони не навчилися рахувати: платили більйон за цукерок, коня віддавали за яблуко, а потім у них не лишалося навіть трьох пфенігів, щоб купити булочку, але вони завжди були порядні, пристойні, дбали про честь і вірність. Вони безсмертні, бо всотали в себе причастя буйвола. Годі тобі, Давиде, чому ти ніяк не можеш звільнитися від часу? Зглянься, погаси календар у своїх очах. Історію роблять інші. Твоя кав'ярня "Кронер" вірна тобі, колись тобі поставлять пам'ятник, маленький бронзовий пам'ятник, де ти будеш зображений із скрученими в рурочку кресленнями в руці, невисокий, тендітний, усміхнений, схожий чи то на молодого рабина, чи то на митця, що чимось невловимим нагадує селюка. Ти ж бачив, до чого призводить політична розважність,— невже ти хочеш, щоб я позбулася своєї політичної нерозважності?
Ти обіцяв мені з вікна майстерні: "Не турбуйся, я тебе кохатиму, і ти зі мною не зазнаєш усіх тих страхіть, про які тобі розповідають твої шкільні товаришки, страхіть, що начебто відбуваються шлюбної ночі, не вір нашіптуванням тих дуреп, ми з тобою сміятимемось, коли дійде до шлюбної ночі, напевне сміятимемось, обіцяю тобі, але ще почекай, недовго, кілька тижнів, щонайбільше місяць, поки я куплю букет, найму бричку й під'їду до вашого дому. Ми подорожуватимем, побачимо світ, ти мені народиш дітей, п'ятеро, шестеро, семеро, діти народять мені онуків, п'ять разів, шість разів, сім разів по сім, моя праця ніколи не заважатиме тобі, я тебе звільню від чоловічого поту, не буду ревно наганяти м'язи, не поклонятимусь військовому мундирові, все мені саме йде в руки, я вчився самотужки, а трохи в університеті, за все наперед заплатив тяжкою працею. Я не митець, не тіш себе такими думками, в мені нема ні вдаваного, ні справжнього демонізму, те, про що твої приятельки розповідають моторошні небилиці, ми робитимемо не в спальні, а на природі, ти бачитимеш над собою небо, на обличчя тобі падатиме листя або травинки, ти втішатимешся запахом осіннього вечора, і в тебе не з'явиться такого почуття, наче ти береш участь у якійсь огидній гімнастичній вправі, від якої не маєш права відмовитись. Ти вдихатимеш запах осінньої трави, ми лежатимемо на піску на березі річки між кущами лози, зразу над тією смугою, куди сягала повінь і де вона залишила свій слід: сухі очеретини, корки, коробочки з-під крему на взуття, намистинку з пацьорок, яку дружина матроса впустила за борт, і записку в пляшці з-під лимонаду. В повітрі пахнутиме гірким димом із димарів на баржах, бряжчатимуть ланцюги кітвиць, ми вдаватимемо, що то жарт чи гра, хоч, звичайно, то аж ніяк не жарт і не гра".